При перших поштовхах карети він відчув радісний дрож, але на Монпарнаському вокзалі знову розхвилювався, довідавшись, що до відходу поїзда лишається ще п’ятдесят хвилин.

Одне купе було вільне; він купив його цілком, щоб усамітнитися і мріяти досхочу. Коли ж відчув, що їде, наближається до неї, що його швидко й м’яко мчить експрес, нетерплячка його не тільки не вляглася, а ще більше зросла, і в нього з’явилося бажання, нерозумне, дитинне бажання — обома руками штовхати оббиту штофом стіну, щоб прискорити рух.

Довго, аж до полудня, він сидів, знеможений надією і скутий чеканням, але потроху, після того як минули Аржантан, пишна нормандська природа притягла його погляд до вікна.

Поїзд їхав просторою хвилястою місцевістю, перерізаною ярами, де селянські оселі, пасовища і яблуневі сади були обсаджені високими деревами, густе верховіття яких ніби виблискувало в сонячному промінні. Надходив кінець липня, наступала пора достатку, коли нормандська земля, могутня годувальниця, постає в усьому своєму цвітінні, повна життєвих соків. На всіх цих ділянках, повідділюва-них і поєднаних високими листяними стінами, всюди на цих свіжих луках, що їхній грунт здавався плоттю і ніби сочився сидром, без краю мелькали здорові сірі воли, рябі корови з чудними узорами на боках, руді широколобі бугаї з відвислим пелехатим підгарлям; вони стояли горді й зухвалі біля загороди або лежали, напасшись на ситих пасовищах.

Тут і там, попід тополями, в легкому серпанку верб, бігли вузенькі річечки, струмки, зблиснувши на мить у траві і зникнувши, щоб далі зн. ову з'явитися, сповнити цю місцевість благодатною свіжістю.

І зачарований Маріоль проносив своє кохання крізь це швидке й безперервне мигтіння прекрасного яблуневого саду, де паслися череди.

Але, коли він на станції у Фоліньї пересів на інший поїзд, нетерплячка знов опанувала його, і за останні сорок хвилин він разів з двадцять витягав з кишені годинника. Він щохвилини вихилявся з вікна і нарешті побачив на високому горбі місто, де вона його чекала. Поїзд спізнювався, й лише одна година відділяла його від тієї хвилини, коли він мав несподівано зустріти її в міському саду.

Він був єдиним пасажиром в омнібусі, посланому готелем; карета піднімалася крутою дорогою до Авранша, якому поставлені на самій вершині будинки здалека надавали вигляду фортеці. Зблизька ж то було гарне старовинне нормандське місто з невеличкими одноманітними оселями, збитими в купу, схожими одна на одну, з відбитком давньої гордості й скромної гідності, що робили їх якимись середньовічними і селянськими.

Кинувши свою валізку в кімнаті, Маріоль зараз же запитав, як пройти до Ботанічного саду, і хоча часу він мав ще багато, поквапився туди, сподіваючись, що, може, й вона прийде раніше.

Підійшовши до брами, він зразу побачив, що сад порожній чи майже порожній. Там гуляло лише троє дідів, троє місцевих обивателів, котрі, мабуть, проводили там щодня своє дозвілля; групка англійських дітей, тонконогих дівчаток і хлопчиків гралося навколо білявої гувернантки, що сиділа з неуважним і мрійним виглядом.

У Маріоля швидко билося серце, він ішов уперед, оглядаючи доріжки. Дійшов до алеї високих розкішних берестів, що церетинали сад надвоє, сплітаючись над доріжкою склепінням із густого листя; він минув алею і, підходячи до тераси, піднесеної над виднокругом, раптом забув про ту, заради якої прибув сюди.

Біля підніжжя горба, де він стояв, розстилалася безмежна піщана рівнина, зливаючися вдалині з морем і небом, через яку бігла річка і вода виділялася блискучими плямами, що здавалися роззявленими безоднями другого, внутрішнього неба.

Посеред тої жовтої пустелі, ще мокрої від припливу, що саме спадав, кілометрів на дванадцять чи п’ятнадцять од берега вимальовувалися величні обриси шпичастої скелі — чудернацької піраміди, увінчаної собором.

Серед тих величезних дюн вона мала за сусідку лише одну оголену круглу скелю, що утвердилася серед хлипкого намулу, — Томбелен.

Далі з синявих хвиль виступали темні гребені інших скель, затоплених у воду, а праворуч, пробігаючи обрієм, погляд знаходив на цій піщаній пустелі широкі простори зеленої нормандської землі, так рясно вкритої деревами, що вона видавалася безмежним лісом. Тут уся природа являлася відразу, в одному місці, в усій своїй величі, у всій могутності, свіжості та красі. І погляд переходив від лісів до гранітної скелі, самотньої мешканки пісків, що здіймала над безкраїм надмор’ям свої чудні готичні обриси.

Дивна втіха, яку вже не раз відчував Маріоль раніше, трепет від споглядання несподіваної краси, коли вона відкривається очам мандрівника в незнайомих місцях, тепер так сильно захопили його, що він аж завмер на місці, зворушений та розчулений, забуваючи про своє поневолене серце. Та ось залунав дзвін, Маріоль озирнувся, знов охоплений палким чеканням зустрічі. Сад, як і раніше, був майже безлюдний. Маленькі англійці зникли. Лише троє дідів продовжували свою невеселу прогулянку. Він і собі почав проходжуватись.

Вона зараз прийде, з хвилини на хвилину. Він її побачить у кінці доріжки, що веде до цієї чудової тераси. Пізнає її постать, її ходу, потім обличчя й усмішку, почує її голос. Яке щастя! Яке щастя! Він відчував, що вона десь тут близько; ще непомічена, ще невидима, вона думає про нього і знає, що зараз його побачить.

Він мало не скрикнув. Блакитна парасолька, всього лише верх її майнув недалеко, над гущавиною. То напевно вона. З’явився хлопчик, котячи поперед себе обруч; далі показалися дві дами, — в одній із них він пізнав її,— а потім двоє чоловіків: її батько і ще якийсь пан. Вона була вся у блакитному, як весняне небо. Ах, так! Він упізнав її, ще не розрізняючи обличчя; але не зважувався піти їй назустріч, почуваючи, що затинатиметься, червонітиме, не знатиме*, як пояснити цей випадок під недовірливим поглядом пана Прадона.

Однак він рушив до них, усе дивлячись у бінокль, увесь поглинутий, здавалося, спогляданням обрію. Озвалася до нього вона, навіть і не вдаючи здивування.

— Добридень, пане Маріоль, — мовила вона. — Правда, як тут чудово?

Збентежений од такого привітання, він не знав, у який спосіб одповідати, й пролепетав:

— Ах, ви тут, пані? Яке щастя! Мені захотілося побувати в цьому чудовому краї.

Вона відповіла всміхаючись:

— І ви вибрали час, коли я тут. Дуже мило, пане, з вашого боку.

Потім вона його відрекомендувала:

— Це один з моїх найкращих друзів, пан Маріоль. Моя тітка, пані Вальсасі. Мій дядько, що будує мости.

Всі привіталися, пан де Прадон і Маріоль холодно потиснули один одному руку, і товариство рушило далі.

Вона повела його між собою й тіткою, кинувши йому блискавичний погляд, один з тих поглядів, що свідчать про глибоке хвилювання. І знов заговорила:

— Як вам подобається тут?

— Мені здається, я ніколи не бачив нічого кращого.

— Ах І Коли б ви прожили тут, як оце я, кілька днів, то відчули б, як глибоко захоплює ця краса. Цього не передати ніякими словами. Морські припливи і відпливи на піщаній рівнині, великий безперервний рух води, що все це обмиває двічі на день і наступає так швидко, що й кінь чвалом не міг би втекти від нього, надзвичайне видовиеько, дароване нам небом, — Їй-Богу, це все доводить мене до нестями! Я сама не своя. Правда ж, тіточко?

Пані Вальсасі, стара вже жінка, з сивим волоссям, поважна провінціалка, шановна дружина головного інженера, пихатого чиновника, чванливого, як більшість вихованців Політехнічної школи, підтвердила, що ніколи ще не бачила своєї племінниці в такому захваті. І, поміркувавши, додала:

— Але й це не диво; бо ж вона нічого не бачила й нічим не захоплювалася, окрім театральних декорацій.

— Але ж я майже щороку буваю в Дьєппі та Трувілі.

Стара дама засміялася:

— До Дьєппа та Трувіля їздять лише, щоб зустрітися з поклонниками. Море там на те й існує, щоб у ньому купалися закохані.

Це було сказано зовсім просто, може, й без лукавства.

Тепер вони верталися до тераси, що непереможно тягла до себе всіх. До неї мимоволі йшли з усіх кінців саду, подібно до того, як кулі скочуються по схилу. Сонце, заходячи, ніби розстеляло тонку, прозору й легку запону за високими обрисами абатства, що все темнішали й темнішали, скидаючись на велетенську раку на тлі осяйного покрову. Але тепер Маріоль дивився лише на любу біляву істоту, що йшла поруч з ним, немов оповита блакитною хмаркою. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною! Йому здавалося, ніби вона в чомусь змінилася, але він не знав у чому; від неї віяло якоюсь свіжістю, розлитою у всьому її тілі, в очах, у волоссі, свіжістю, що вступила і в її душу, свіжістю цієї країни, цього неба, світла, зелені. Такою він ще ніколи її не бачив і ніколи ще так не кохав.