Чужим! Він, Олів’є! Він говорив їй, як і раніше, ті самі слова, розмовляв тим самим голосом і тоном. А все-таки між ними щось було, щось нез’ясовне, невловиме, непереможне, майже нічого, те майже нічого, що віддаляє вітрило, коли зірветься вітер.

Олів’є справді віддалявся від неї, віддалявся потроху, але чимраз більше, з кожним поглядом, що кидав на Аннету. Він сам не наважувався спитатися в свого серця. Почував зворушення кохання, цей непоборний потяг, однак не хотів розуміти й поклався на події, на непередбачені випадки життя.

Не було тепер у Олів’є більшої розради, ніж обіди та вечері з графинею й Аннетою, які через жалобу не могли брати участі в світських розвагах. Зустрічаючи в них тільки тих людей, до яких було йому байдуже, найчастіше Корбелів та Мюзадьє, художник почував себе майже сам на сам з обома жінками; а що він не бачив там ні герцогині, ні маркіза — адже для них було відведено ранкові та денні години, — то намагався взагалі забути про них, гадаючи, що весілля відкладено на непевний час.

До того ж Аннета ніколи не згадувала при ньому про пана де Фарандаля. Чим пояснювалося її мовчання — інстинктивною соромливістю чи, може, таємною інтуїцією жіночого серця, що дозволяє передчувати те, чого ще не знає?

Тижні збігали за тижнями, нічого не змінюючи в їхньому житті, настала осінь, а разом із нею мала, — раніш, ніж звичайно, — розпочатись сесія парламенту в зв’язку з тривожним політичним становищем.

У день відкриття сесії граф де Гійруа збирався повезти після сніданку пані де Мортмен, маркіза та Аннету на засідання парламенту. Тільки графиня, самотня в тузі, чимдалі глибшій, заявила, що лишається вдома.

Вставши з-за столу, вони пили каву у великій вітальні; було весело. Граф, радіючи, що починається парламентська робота, — єдина втіха його, — говорив майже дотепно про становище та труднощі Республіки; зовсім закоханий маркіз захоплено відповідав йому, не зводячи очей з Аннети, а герцогиня була майже однаково задоволена і почуттям свого небожа, і скрутою, в якій опинився уряд. У вітальні було гаряче від першого тепла нагрітих калориферів, тканин, килимів та стін і витали пахощі зів’ялих квітів.

У цій зачиненій кімнаті, де від кави теж ширився аромат, було щось інтимне, родинне й заспокійливе.

Аж тут двері відчинились і ввійшов Олів’є Бертен.

Він так здивувався, що спинивсь на порозі, немов вагаючись — заходити чи ні,— здивувався так, як дивується обдурений чоловік, заскочивши свою дружину на злочині. Його враз охопили невимовний гнів і таке хвилювання, що він відчув, наскільки його серце сточене любов’ю. Все, що від нього таїли і що він сам од себе таїв, стало зрозуміло, коли він побачив, що маркіз осівся в домі як жених.

Він осягнув у пориві розпачу все, чого не хотів знати, в що його не наважувались втаємничити. Він навіть не спитав себе, чом йому нічого не сказали про весілля. Він здогадався про це, і його очі, спохмурнівши, зустрілися з очима графині, яка зашарілася. Вони зрозуміли одне одного.

Коли Бертен сів, усі на якусь мить замовкли, бо несподівана його поява паралізувала загальний піднесений настрій; потім із ним завела розмову герцогиня, а він відповідав уривчасто, чужим голосом, що враз змінився.

Він дивився на людей, які вже знову гомоніли, і думав: «Вони дурили мене. Вони мені за це заплатять». Найдужче гнівався він на графиню та на Аннету, безневинне лукавство якої раптом збагнув.

Граф, глянувши на годинника, вигукнув:

— Ого! Час рушати.

Потім мовив до художника:

— Ми їдемо на відкриття парламентської сесії. Дружина лишається вдома. Чи не хочете поїхати з нами? Я буду дуже радий.

— Ні, дякую, — сухо відповів Олів’є.— Ваша палата не цікавить мене.

Тоді до нього підійшла Аннета і сказала, прибираючи свого веселого вигляду:

— О, їдьмо, любий маестро! Я певна, що ви розважите нас куди більше, ніж депутати.

— Ні, вам і без мене буде весело.

Догадуючись, що він невдоволений і засмучений, вона наполягала, аби показати себе люб’язною.

— Та поїдьмо ж, пане художнику! Адже без вас мені страшенно нудно.

В Олів’є так швидко вихопилось кілька слів, що він не зміг ні спинити їх, ні змінити інтонації:

— Ах, облиште! Ви обійдетесь без мене так само, як і всі інші.

Вона вигукнула, трохи здивована його тоном:

— Ну от! Він знову перестав говорити мені «ти»!

Уста його скривилися в посмішці, що виявляла весь

душевний біль, і він відповів, легенько вклонившись:

— Рано чи пізно я змушений буду до цього звикнути.

— Чому?

— Бо ви одружитесь, а ваш чоловік, хоч би хто він був, матиме право зажадати від мене, щоб це «ти» зникло з мого язика.

— Про це ще буде час подумати, — поквапилась сказати графиня. — Але сподіваюсь, що Аннета не побереться з таким вразливим чоловіком, який буде ображатися на фамільярність давнього друга.

— Ну, швидше в дорогу! — поквапив граф. — Ми спізнимось!

І ті, хто мав із ним їхати, підвелися й вийшли після звичайних рукостискань та поцілунків, якими обмінювались герцогиня, графиня та дочка її, вітаючись і прощаючись.

Вони лишилися самі. Вона й він, біля портьєри зачинених дверей.

— Сідайте, друже, — тихо мовила графиня.

Але Бертен майже грубо відповів:

— Ні, дякую, я теж іду.

— О, чому ж? — благально прошепотіла вона.

— Бо це не мій час, здається. Прошу вибачити, що прийшов без запрошення.

^f — Що з вами, Олів’є?

— Нічого. Жалкую тільки, що поламав задуману розважальну прогулянку.

Вона схопила його за руку.

— Що ви хочете сказати? Вони якраз збиралися їхати на відкриття сесії. А я дома лишалася. Навпаки, це чудово — щось спонукало вас прийти саме сьогодні, коли я сама.

Він глузливо посміхнувся.

— Спонукало, авжеж, спонукало.

Вона взяла його за руки і, дивлячись йому просто в очі, ледве чутно прошепотіла:

— Признайтесь — ви її кохаєте?

Він вирвав руки, не зумівши стримати свого роздратування.

— Та ви схибнулись на цьому!

Вона знову схопила його за руки і, стиснувши їх, благала:

— Признайтесь, Олів’є, признайтесь! Краще хай я знаю, хай буду певна, краще хай знаю… Краще… О, ви не розумієте, чим стало моє життя!..

Він знизав плечима.

— Що ж, по-вашому, мені робити? Хіба моя вина, що ви втрачаєте розум?

Тримаючи Олів’є за руки, графиня повела його далі, до другої вітальні, де ніхто не міг їх почути. Тягла його за поли піджака, вчепившись за нього, задихаючись. Привівши до круглої канапки, силоміць посадовила його і сама сіла поруч.

— Олів’є, друже мій, єдиний мій друже, прошу вас, скажіть, що кохаєте її! Я знаю це, почуваю в усьому, що ви робите, я певна цілком, це вбиває мене, але хочу почути це від вас!

А що він ще заперечував, то вона впала навколішки до його ніг. Голос її став хриплим.

— О друже, друже, єдиний друже, правда ж, ви кохаєте її?

Він вигукнув, пробуючи підвестись:

— Та ні ж, ні! Присягаюся; — ні!

Вона затулила йому рукою рота, бурмочучи:

— О, не кажіть неправди! Я надто страждаю.

Потім, припавши головою йому до колін, вона заридала..

Він бачив тільки її потилицю та купу білявого, впереміш із сивим, волосся, і безмежний жаль, безмежний біль охопив його.

Втопивши пальці у важку зачіску, він силоміць підвів її голову, щоб наблизити до себе безтямні, залиті слізьми очі, і почав нестримно цілувати ці вогкі очі, приказуючи:

— Ані, Ані! Моя люба Ані, люба Ані!

Тоді вона, силкуючись всміхнутися, мовила непевно, як дитина, пригнічена горем.

— О друже, скажіть тільки, що ви мене ще трохи кохаєте!

Олів’є знову почав цілувати її.

— Так, я кохаю вас, дорога Ані.

Вона підвелася, сіла біля нього, взяла за руки, глянула й ніжно сказала:

— Як уже довго ми кохаємось! Це не повинно було б так закінчитись.

Він спитав, пригортаючи її:

— А чого ж йому кінчатись?

— Бо я старію, а мала дуже нагадує мене, якою я була, коли ви побачили мене.