— Артур! О Боже, — прикрила вона рота рукою.

— Що, мамо? — спитав Данко.

— Це твій тато! — закричала вона, натягуючи пальцями, мов струни, жмути своїх кучерів.

Юрба глядачів затихла й повернулася до неї. Мати сіла просто на посиgану гравієм доріжку.

— Лайза — це я! — змахнула сльозу. — У нього на стегні… Він зробив це дурне тату за три дні до нашого розлучення. Ох і бив же мене, наркоман проклятий! Ні за що. Виносив із хати останнє… А він сам такий вразливий. І такий жорстокий! Я не могла з ним. Я не могла! А через два роки мені сказали, що він помер від передозування… І я… Я була рада в це повірити.

Данко зірвався, як вітер, і кудись побіг, утікаючи від новини, яка кліщем засіла в голові. Лайза підвелася, наблизилася до клітки. Взялася руками за ґрати. Страусопітек мовчав, жалібно дивлячись на неї.

— Бідний, якби я знала, що з тобою зроблять… Я б терпіла тебе… Я б тебе вилікувала, — затрясла вона прутами клітки.

— Пані, відійдіть. Екземпляр небезпечний, — пролунав у неї за спиною голос екскурсовода.

— Випускайте його. Я його забираю!

— Вибачте, це державна власність.

— Це мій колишній чоловік. У нього ж зараз ломка, він — наркоман!

— Це не ваш чоловік. Це страусопітек пріапічний, отриманий унаслідок темпоральної гібридизації. Це рідкісний екземпляр. Щоб ви знали: після схрещування зі страусоподібними виживає одна з десяти одиниць людського матеріалу. Для порівняння — брак серед новоспечених свинопітеків становить лише тринадцять відсотків.

Лайза врізала ляпаса екскурсоводові, потім кинулася товкти його обцасами, але тому на допомогу прийшли двоє охоронців. Вона забилася в їхніх чіпких руках, як муха в павутинні. Страусопітек і собі почав люто бити крильми, його кайдани задзвеніли на весь павільйон.

Лайзу потягли до виходу, виштовхали з павільйону. Вона повільно пройшла повз старий вольєр із говіркими мавпами, які вже нікого не цікавили; проминула лінивих левів, худющих ведмедів та анемічних лам, стареньку корову ватусі з усе ще пишними рогами; минула апатичного кенгуру, депресивного бегемота, підтоптаного носорога й астенічну жирафу; минула шизоїдних зебр і параноїдальних сайгаків, ветхих орлів і смердючих дикобразів. Жодного відвідувача коло всіх цих архаїчних експонатів не було.

Вона зупинилася біля верблюда, чия неквапна жувальна йога завжди діяла на неї заспокійливо. Той дещо зверхньо оглянув Лайзу, а потім відвів очі вбік, не припиняючи жувати. Шерсть із його горбів облітала, як пух кульбаби.

— Господи, зроби так, щоб мій чоловік повернувся до мене. Я прийму його в будь-якому вигляді…

— Мамо, навіщо ти молишся верблюдові? — Данко нечутно підійшов до матері.

— Бог є всюди… У кожній живій істоті, — відповіла вона, щоправда, не надто вірячи власним словам.

Верблюд зронив на землю цівку слини. У небі нахмарилось, і час було повертатися додому.

У восьмигранній залі панувала врочиста тиша. Зрідка присутні магістри Ордену перешіптувалися за круглим столом з мореного дуба. Однак шепіт цей був цілком поважний, адже до Ордену входило все вище керівництво держави. Учасники були здебільшого заінтриговані тим, у якому образі явиться на засідання Великий Магістр. Він мав звичай часто і — як видавалося всім — безсистемно міняти свій вік.

Гострий на язик Прем'єр-міністр навіть устиг побитись об заклад із Генеральним прокурором, що цього разу «ВМ» (так утаємничені звали Великого Магістра позаочі) заради знущання з’явиться в образі немовляти, щоб магістри з великою натугою розбирали лепетання його промови. Генпрокурор прогнозував появу Великого Магістра у його справдешньому віці — 98 років. Мовляв, це вразило б усіх значно більше.

Самі магістри коригували свій біологічний вік згідно з власними смаками, безкарно зловживаючи Державним резервом часу. Секретар Ради Безпеки підтримував планку п'ятдесяти — в цьому віці його тіло було солідно налитим, але ще не старим. Президент був вічно сорокалітнім — ледь посріблена сивиною голова була високо піднята, рухи випромінювали ентузіазм. Прем’єр волів виглядати молодшим за Президента, тому визначив собі робочу норму у тридцять чотири роки, а на період своїх зіркових відпусток молодшав до двадцяти — йому подобалося відчувати студентську гру біцепсів. Віце-прем'єри тією чи іншою мірою наслідували прем'єра. А от Генпрокурор і Верховний суддя, що були братами-близнюками, любили себе молочно-сивими, тож залишалися 62-літніми. Це, на їхню думку, пасувало головним виразникам правосуддя.

Сам Великий Магістр за посадою був лише скромним завгоспом Кабінету міністрів. Такий непублічний пост дозволяв йому поводитись із своїм біологічним часом вільно, міняючи лик залежно від настрою. Цим ВМ збивав з пантелику всю політичну еліту країни, бо міг перетворити кожну ділову зустріч на темпоральний маскарад і фарс. Щоправда, зла іронія магістрів ніколи не сягала рівня їхнього страху перед ВМ. Виходець із кримінального середовища, Великий Магістр був надто злим клоуном, щоб сміятися з його трюків.

Двоє прислужників м'яко прочинили двері, і до зали на самокаті вкотилося хлоп'я в коротеньких оксамитових штанцях і такій же казковій жилетці. Років йому було п'ять чи шість, і лише блюзнірський вираз очей та скіпетр Великого Магістра Ордену етернітів у маленькому кулачку не дозволяли присутнім засумніватися в тому, хто перед ними.

Встаючи разом з усіма, прем'єр підморгнув Генпрокуророві, натякаючи, що він таки був ближче до істини в їхніх припущеннях — ВМ впав у дітвацтво.

— Сідайте, товстолобики, — вереснув Великий Магістр.

Голос у нього в будь-якому віці був неприємний і скрипучий — і це служило ще одним доказом його легітимності. Його недобра посмішка викрила відсутність передніх молочних зубів, на місці яких ще не пробилися постійні — через це ВМ скидався на мале упирятко. Магістри повсідалися, затамували подих. Обличчя закрилися, як непроникні театральні завіси, і виражали хіба уважний спокій. Дещо нервовим виглядав тільки Секретар Ради Безпеки.

— Добридень, шановні вічні магістри, чи то пак невічні магістри Вічності, — зухвало кривляючись, розпочав ВМ. — Я радий бачити усіх вас на цьому позаплановому зібранні. Особливо тих, хто не радий бачити мене, але про це пізніше. Почнемо з позитивного. Державний резерв біотайму, довірений нам джерелом нашої влади — народом, на минулому тижні сягнув рекордної позначки — двох мільйонів років.

На цих словах усі магістри зааплодували.

— Ваше плескання передчасне, — писнув ВМ. — Станом на сьогодні зафіксовано падіння рівня наповнення резерву. А якщо бути точним — витік майже ста п’ятдесяти тисяч років. А якщо бути ще точнішим, це було банальне розкрадання. Ваші версії, будь ласка.

— Повстанці, — гаряче вигукнув Генпрокурор.

— Так, це повстанці, — нетвердо потвердив Секретар Ради Безпеки.

— Справді? — скривився Великий Магістр. — А може, ваші засрані внуки і правнуки забагато пудрять носи казенним часом???

Магістри опустили очі під стіл, хоча кожен із них знав, що найбільше крав із держрезерву сам ВМ. Таймозалежним він був уже давно, та й не особливо соромився цього. Постійна зміна віку для нього стала нагальною потребою, тайм-ін'єкції мали дедалі більший діапазон років, а неформальна влада над державною владою зняла будь-які перепони на шляху до вічного кайфу. Орден етернітів був його фантазією, ритуальною забавою для реалізації суто артистичних інтенцій. Щоправда, артистизм ВМ іноді надто дорого обходився магістрам.

— Повстанці, значить… — ВМ зробив по залу коло на самокаті. — Але звідки ж вони взялися, якщо ви рапортували мені про повне знищення їхньої мережі? Встаньте, магістре безпеки.

Секретар Ради Безпеки важко піднявся, прокашлявся, для впевненості розкрив на столі папку з паперами.

— Це, на жаль, не зовсім так. Матриця повстанських вогнищ — ми назвали її «Грибницею» — і досі існує. Як виявилося, вона безперервно поповнюється людьми з найнижчих верств, які незадоволені своїм соціальним становищем і ображені на державу. Гнучка політика стосовно задоволення їхніх потреб зняла б цю проблему без силових втручань…