Знав би хворобливий Бодлер, що його візії можна буде так буквально втілювати в середині двадцять першого століття.

Романо вийшов із зали. Його свідомість бовталася на тонкій ниточці, як гелієва кулька. У туалеті, куди він зайшов помити руки й сполоснути лице, різало очі від різнобарвних пасмуг світла. Романо довго оглядав себе в люстрі, наче намагався знайти зовнішні ознаки своїх внутрішніх метаморфоз. Нічого не знайшов, але наприкінці збадьорився. Він не без зловтіхи відчув, як спорожнів у ньому цей міхур обтяжливої любові. Можливо, це можна було назвати побічним ефектом естетичної рецепції новітнього мистецтва. «Катарсис» означає очищення, — нагадав собі Романо.

Шеф скрутив купюру в трубочку, втягнув ніздрею доріжку, передав трубочку Шалаві. Вона теж втягнула доріжку.

— Тільки соплі в мою сотню не напусти, пилососка, — поплескав її по гузну.

Затріщала рація: дозорець з балкону доповів про наближення цілого загону терпил. Шеф зігнав з колін причмелену Шалаву, потрусив головою, гойдаючи дредами, і сам вийшов на балкон. Тут його пройняло піднесення. Душа розвернулася. Захотілося… Чогось невимовно сильно захотілося. Вулицею справді прошкували дев'ятеро голодранців. Терпили звичайні — визначив Шеф, глянувши в бінокль темпорального бачення. Жоден із них не мав при собі ні хрономата, ні хроножилета. Однак увагу привертав той, що йшов попереду в довгому чорному балахоні. Він не був терпилом звичайним. То був релігійний менеджер, як там його… о, «священик» — пригадав Шеф архаїчне слово. Він бачив таких у старих фільмах.

Шеф вирішив спуститися сам разом із братвою, тому дістав хрономат і запхав за пояс. Прихопив і пістолет про всяк випадок. Він зняв товстий золотий ланцюг із шиї, потім завагався і надів знову — поверх куртки. Так крутіше. Ліфт заскрипів, несучи вниз чотирьох головорізів — крім Шефа, до клітки влізли Реба, Ікарус і Соєр. Ще стільки ж у цей час збігали сходами у будинку навпроти — Педрун, Піма, Морж і Каліч.

Терпил перепинили якраз посеред вулиці, вискочивши з двох протилежних під'їздів. Шеф зупинився перед священиком, чия лиса голова й білосніжна борода не викликали в нього жодної поваги. До того ж біотайму в такому олдовому тілі було вочевидь не густо, проте Шеф у ці скрутні часи не гребував ніким.

— Як такого святенника занесло в нашу діру? — спитав, дістаючи хрономат.

— Господь послав, бо час прийшов, — відповів той спокійно.

— На нашій території увесь час — наш, а Господь курить бамбук! — глузливо кинув Шеф.

Він глянув в очі іншим терпилам — ті чомусь теж не виявляли жодних ознак страху і дивилися прямо, пускаючи теплу пару з ніздрів.

— Валіть їх, будем чистити! — різко скомандував Шеф і вдарив священика ногою в живіт.

Решту терпил теж позбивали з ніг без видимого опору. Шеф приставив хрономат до голови лисого, поклацав стартером — нічогісінько. Табло дівайса не виявляло ознак життя.

— У мене батарея здохла, — випрямився Шеф.

— У мене теж, — відізвався Реба.

— І в мене, — виматюкався Педрун.

— І в мене, — почулися голоси решти братків.

Вони стояли й кумедно трясли дівайсами, вдивляючись у згаслі табло. Такого за всю історію банди ще не бувало.

— Я — раб Божий Теодор. Прийшов спитати, де твій брат, Максимільяне? — підвівся священик.

У Шефа забігали очі, а рот розгублено розкрився.

— Я — Грегор… У мене нема брата, — витиснув він із себе.

— То поглянь, хто стоїть за мною.

Із-за спини священика виступив справжній Грегор, такий же, яким він був до братовбивства. І Шеф — він же Макс — раптом схопився за своє обличчя: борідка випарувалась, зникли дреди, натомість під носом висипали ті ж юнацькі вусики. Він знову став підлітком. Зойкнули й братки — Реба виявився пацаном, іще молодшим, ніж Макс, а Ікарус — плюгавим стариганом. Чужий біотайм випарувався з їхніх тіл, як піт.

— Діти мої, — мовив отець Теодор, — того часу, яким ви бавились у своєму злі, вже не існує. Той час мертвий.

У пам'яті Макса виник останній день зі старшим братом, у його домі. І скавуління пса. А потім сотні чисток на цій проклятій вулиці, у цьому проклятому кварталі. І якийсь навіжений босяцький голод до всього на світі. Жадоба, якій завжди всього мало, хоч би скільки його було. Тупе збагачення, безконечне, як генофонд орди, і помножене на дитячу жорстокість. Те, що Макс тепер відчував, було схоже на тотальний сором, від якого хочеться вмерти. Смертельний сором.

— Пробач, брате, — Макс упав у ноги Грегорові.

Грегор мовчки підвів його, обійняв за худі плечі.

— Я сам тебе цього навчив. Сам і поплатився… Знаєш, я та й інші, які з нами йдуть — ми всі були темпорально вбиті. Але з'явився оцей чоловік, — Грегор кивнув на отця Теодора, — і ми отримали ще один шанс дожити по-людськи, зробити щось. Може, я й не вартий цього. Стопудово не вартий! Але я намагатимусь… А тобі навіть умирати не треба. Просто спробуй почати спочатку.

Отець Теодор повернувся і став перед присутніми, як перед паствою.

— Крик ваш помножився, як і ваші халепи. Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви — його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум.

— Що ж нам тепер робити? Як ти пророк, то скажи, — зарюмсав Макс, кумедно сукаючи плечима то вгору, то вниз.

— Зараз крадене забирається у крадія і вертається окраденому. Воскресають «обнулені», і так буде всюди. Ходіть зі мною. Я маю ношу і для себе, і для вас, — мовив отець Теодор і пішов собі в глибину кварталів.

Усі, мов під гіпнозом, потягнулися за ним — перший Грегор та інші, кого раніше Макс називав терпилами. За мить пішов і недомірок Реба, і постарілий Ікарус, і Соєр, і Педрун, і Каліч, і Піма, і Морж. Макс стояв і дивився їм услід. Вулицею назустріч йому вітром несло етикетки і рекламні брошури, харчові пакети, обгортки й конверти. Несло старі газети з уривками біографій на шпальтах. Несло його власні грішні спогади.

Шалава вийшла на балкон і засміялася, дивлячись на заплаканого Максимільяна в обвислих штанях. Показала йому середній палець. Не впізнала.

Усе повернулося до відправної точки. Занечищена життям щоденним луска сповзла, і можна було жити заново. Макс повитрясав з кишень гроші, сигарети, пакети кокаїну, знеболювальні пігулки, полову якихось наркотичних трав. Зняв із шиї золотий ланцюг, кинув його на асфальт, усіяний нікому тепер не потрібними дівайсами, і побіг. Побіг наздоганяти Пророка.

Зала для засідань Кабінету міністрів була переповнена. Журналістів не запрошували, позаяк зібрання було неофіційне. Усі присутні товпилися біля вікон, споглядаючи зі свого шостого поверху величезний натовп, що стояв, притрушений снігом, під стінами урядового палацу. Коли увійшов президент, на нього не відразу зреагували.

— Панове етерніти, гелікоптер Великого Магістра щойно приземлився на даху, — підвищив голос номінальний глава держави.

Усі заметушилися, займаючи місця коло своїх крісел, щоб зустріти ВМ стоячи. Затихли, прислухалися до звуків. У коридорі пролунали кроки, важкі, як у камінного командора. На порозі зали з’явилася огрядна фігура літнього патриція. Вік Великого Магістра цього разу можна було охарактеризувати як «розбещена старість». Він прицмокнув товстими чуттєвими губами, обвів залу владним поглядом і аж тоді прорік:

— Салют, товстолобики. Прошу сідати. Маю надію, що я перервав свій відпочинок у тропіках і приземлився в цій мерзлоті заради чогось вартісного, — проскрипів ВМ.