— Політика — не ваша справа. Ваша справа — безпека, — чвіркнув ВМ.

— Так, ваша честь.

— Повторіть, магістре.

— Моя справа — безпека.

— Блискуче, — ВМ зробив ще одне коло по залу. — Посильте боротьбу з повстанцями. Я чекаю результатів. Сідайте.

Певний час Великий Магістр «нарізав» кола по залу, зображаючи задуму на своєму злому дитячому личкові. Зненацька він зупинився за спиною у міністра внутрішніх справ.

— А як там наш професор? Він буде співпрацювати? — єлейно проскрипів ВМ.

— Поки що відмовляється, — тремтячим голосом відповів міністр.

Дітвак за його спиною гримнув об підлогу самокатом. Увесь зал здригнувся. Дітвак виліз на стіл, щоб його краще бачили. Засідання помалу сягало кульмінації.

— Я рік тому поставив це завдання, — крикнув Великий Магістр. — Нам потрібен дистанційний хрономат із можливістю впливу на цілі групи людей. Потрібен масовий забір часу на великій відстані. Темпоральна світова війна не за горами. А ми не готові до нових викликів! І все через те, що ви нездатні знайти спільну мову з якимось професором. Я не бачу вашої роботи!

— Ми шукаємо його слабкі місця, — забелькотав міністр внутрішніх справ.

— Ми шук-а-є-мо… — перекривив його гном і затупав ніжками у лакованих черевичках. — Час натиснути на нього по-дорослому! Пересадіть його розум роботові!

— Ця технологія ще не відпрацьована, ваша честь. Ми ризикуємо втратити професора назавжди.

— У такому разі ви звільнені за профнепридатність. Заперечення є? — Великий Магістр запитально обвів зал поглядом, але всі пригнічено мовчали.

— Вирішено! — він зіскочив зі столу.

Міністр внутрішніх справ устав і тихо вийшов із зали. ВМ почав длубатися в носі, виявляючи до своєї авдиторії підкреслену зневагу. Запанувала могильна тиша. Великий магістр посовався на стільці.

Його ніс заледве виступав над столом. Рота не було видко, тож наступні його фрази прозвучали, як черевомовлення.

— І от, до всього, у ці важкі кризові часи в нашій команді завівся зрадник…

Члени Ордену почали інстинктивно озиратися один на одного.

Не озирався лише Прем'єр-міністр. Він якось раптом змалів і зблід, куди й поділися веселі бісики з очей.

— Так-так. Моя служба дізналася про те, що по лінії мого рідного Кабінету міністрів на мене готується цинічний замах, — із урочистим збудженням повідав ВМ. — І знаєте що? Мене хотіли отруїти часом. Часом, який я так безтямно люблю… Планували зарядити мій персональний хрономат біотаймом радіоактивного дощового черв'яка, щоб я, нічого не відаючи, «ширнувся» ним… Ви чуєте?.. Радіоактивного! Дощового! Черв'яка!!!

Щоки ВМ враз побуряковіли, очі заіскрили від злості, губи сіпалися. Він висмикнув з рота розхитаний молочний зуб і кинув на стіл. Лишаючи кривавий і слинявий слід, зуб прокотився по гладкій поверхні й зупинився перед зблідлим обличчям прем'єра. Той лише прийняв зі столу руки й завмер.

Великий Магістр двічі ляснув у долоні. До зали увійшов його служник і поклав перед прем'єром на таці хрономат. На платиновій ручці пристрою було вигравіювано «Великому Магістрові Ордену етернітів».

— Ну що ж, хто з мечем на нас пішов, той повинен від меча загинути, — ласкаво скосив очі ВМ. — Пане прем'єре, у моєму іменному хрономаті — саме той заряд, який ви призначали для мене. Я поступаюся вам правом першої дегустації. Це неоціненна честь для вас. Понад те, я змушений визнати вашу дотепність і проникливість у виборі методу. Розшифрування генетичного коду людини ще в минулому столітті показало, що він на сорок відсотків збігається з кодом дощових черв'яків. Значить, ми з ними родичі… Ну ж, учиніть цей темпоральний інцест! Не розчаруйте шляхетне товариство. Зізнаюся, я сам заінтригований — яким ви станете після цього, чи зможете брати участь у наших славних зібраннях? Боюся, нам бракуватиме вашої ювенальної грайливості. Прошу на тацю!

Прем'єр-міністр глянув поперед себе невидющим поглядом, узяв до рук хрономат і став обома ногами на тацю. Він трохи постояв із заплющеними очима. Потім ніби востаннє прийшов до тями.

— Будь проклятий, гад, — із цими словами, зверненими до Великого Магістра, він натиснув стартер на хрономаті…

— Хто б казав, — пирхнув ВМ, побачивши, як на тацю звалився здоровенний черв'як з двома маленькими скоцюрбленими, як у людського ембріона, ручками.

Ті ручки розчепірили пальчики, уперлися в поверхню, і черв'як поповз, сліпим конусоподібним носом намацуючи шлях. Великий Магістр вискочив на стіл і з розгону наступив на нього своїм лакованим черевичком. Слиз бризнув навсібіч. Магістри позатуляли обличчя руками.

— Зверніть увагу, у цієї гадюки тепер два серця, — зауважив ВМ і наступив іще раз.

Він утомлено зліз зі столу, всівся на спинку крісла, вивалив ноги на стіл, демонструючи підошви. Магістри обтиралися хустинками, боячись устати з місця без дозволу. ВМ філософічно розглядав їх своїми гострими дитячими очками: «все-таки, яка м'якотіла публіка, ці чиновники»… Він витримав театральну паузу. Нарешті прибрав ноги зі столу, узяв до рук скіпетр, здійняв його над головою. Усі з полегшенням повставали.

— Панове магістри, поточне засідання Ордену оголошую закритим. Прошу до вбиральні для омовіння. Зважайте, слиз у зрадника радіоактивний… І нехай пребуде з вами дух Вічності.

Сноб заскочив у таксі, викрикнув адресу і звелів гнати якнайшвидше. Дощ валив навіжено, і шофер не мав права виконувати такі забаганки пасажира. Сноб і не сподівався на звичну швидкість, йому просто хотілося мати привід усю дорогу горлати на свого перевізника. Після сварки з батьком викричатися на когось — це була перша допомога самому собі. Далі — темпонутися і зависнути подовше. Темпонутися. Темпонутися… А вже потому думати, як жити далі.

— Повзеш, як мутант-ампутант! Дай я порулю! — заволав Сноб.

— Вибачте, інструкція з перевезення vip-персон не дозволяє це робити з метою вашої ж безпеки.

— Ти вважаєш, я — паршивий драйвер?

— Буду відвертий. Розпорядження вашого батька не передбачають передачу керма у ваші руки.

— Як! Я ж сам викликав таксі. Звідки батько знає?

— Усі ваші переміщення відбуваються з його відома. Без чітких інструкцій я б вас нікуди не повіз.

— То ти не таксист ніякий! Ти… — Сноб вилаявся.

— Як забажаєте, — з інтонацією робота відповів водій.

Сноб замовк. Батько не залишив йому навіть клаптика поля для самостійного маневру. Батько завжди знав і контролював кожен його крок. Збій відбувся тільки під час учорашньої аварії, яку Сноб нині так силкувався викинути з голови. Аж тепер йому дійшло, що саме та аварія й була єдиним проявом власної волі, на яку він спромігся за останній рік. Якби батько в ту мить контролював процес, відомча тачка, у якій сидів його син, не розігналася б до трьохсот і не розмазала б мотоциклістку, котра, на свою біду, розвозила піцу тією ж вулицею.

«Ну, то хай слідкує тепер уважніше! Хай бачить, собака, все», — ще сильніше розлютився Сноб на старого.

— Батько знає, куди я їду?

Водій риторично змовчав. Сноб стиснув зуби і кулаки — неврастенія розгулялася в ньому в небаченому досі масштабі. Треба зав'язувати з цими забавами. Треба, врешті-решт, закінчити інститут, де його відновили після батькового втручання. Одружитися, чи що? Але всі більш-менш пристойні інститутки і так уже побували в його ліжку, не торкнувши жодної судини в його налитому гноєм серці.

— Зупиняй, приїхали, — скомандував Сноб, облизнувши свої товсті губи.

— Але вхід у клуб далі, — здивувався водій, кивнувши на неонову вивіску з написом «Темповулятор», що вульгарно мерехтіла за завісами дощу.

— Знаєш, за що мене прозвали Снобом?

— Ні.

— Я ніколи на входжу через загальний вхід. Я не свічу таблом. У мене свій вхід і свій вихід. Доганяєш?

— Вас чекати?

— Ні. Сам доберусь. Гроші треба?

— За вас уже заплачено.

Сноб із особливою люттю грюкнув дверцятами. Він начепив недоречні чорні окуляри, які тут же забризкало дощем. Задер плащ аж на голову, завернув за ріг. Дістав пластикову корпоративну картку, приставив до непримітних дверей у стіні. Почувся писк. Він наліг на двері, протиснувся досередини, зняв окуляри. Очі ще не встигли звикнути до темряви, як його вхопили чиїсь тонкі анонімні руки і поволокли далі, в глибину цієї темної й вологої клубної кишки. Він охоче віддався течії спокуси.