У Слабачка, на відміну від решти афаліандрів, був свій секрет від військовиків: він умів читати. Це вміння було таким собі ментальним рудиментом, попри те, що, як вважала наука, темпоральне схрещення видів цілковито стирає свідомість піддослідного. Слабачок підглядав у папери офіцера-куратора, які той часом заповнював прямо над басейном, оцінюючи стан боєготовності групи. Зір у плавучого диверсанта був ідеальний — як під водою, так і над нею — проте далеко не всі прочитані слова він міг співставити з поняттями. Людська його пам'ять уціліла лише фрагментарно і в багатьох моментах давала збої.

З паперів офіцера-куратора Слабачок знав, що їхня тренувальна програма на цьому етапі мала назву «ДЕГУМАНІЗАЦІЯ». Достеменне значення цього слова було йому невідоме, проте своє розуміння він сформулював однозначно: «дегуманізація» мала означати звикання до людської крові, тобто до «отого». Слабачок мовчав про свої відкриття. Його наївніші брати могли б викрити його перед людьми, а він цього не хотів. Тривога його росла.

— Привіт, бійці! — пролунав над басейном голос куратора.

— Крікт, крікт, — крякнули афаліандри у відповідь, поскидавши зі своїх куцих вузлуватих рук боксерські рукавиці.

Людські слова вони імітували своєрідним прискореним кряканням, і з огляду на їхню кардинально відмінну від людської систему мовлення, це був найоптимальніший спосіб. Електронний дешифратор уповільнював їхнє мовлення, підправляв і передавав у гучномовець «почищені» слова. Цього ранку їхнє привітання прозвучало помітно прохолодніше, ніж завжди. А Слабачок узагалі промовчав, обмежившись непевним рухом голови. Усе це не пройшло повз увагу офіцера.

Слабачок оглянув куратора. Той був цього разу без плавального костюма, у військовій формі з погонами. Значить, прийшов дати нове завдання. Як доказ, на підводному екрані, вмонтованому в стіну басейну, виросло зображення корабля. Дельфінопітеки насторожилися.

— Бійці, ваша нова ціль — корабель, який ви бачите. Це військовий об'єкт, замаскований під риболовне судно. Зараз він на відстані десяти миль звідси — рухається до нас із заходу. Становить загрозу для нашого дому.

«Домом» офіцер називав військову базу, хоча піддослідні диверсанти вважали своєю оселею саму воду і лише іронізували з неадекватності людських понять, їх і тримала тут лише звичка до регулярної порції риби, яку не треба було добувати. Нею платили за роботу.

— У вашому розпорядженні портативна торпеда, з якою ви вже знайомі. Наказ: спочатку отримати її у торпедному секторі, — продовжував чеканити куратор. — Доставити й закріпити на підводному плато «№ 3» для коректного запуску. Запуск провести, коли корабель увійде у зону досягання ваших власних сонарів. Запуск здійснює Слабачок. Усе ясно?

— Кряс-кряс, — закивали диверсанти.

— Ясно-ясно, — переклав дешифратор.

— Вертайтеся без затримок. Вдалої операції. Риба чекатиме на вас! — завершив офіцер.

Жирок заскрекотів, вихляючи боками. Брехунок пустив фонтанчик води. Сопушок пукнув повітрям із дихала. А Слабачок не виявив типових ознак радості. Лише чомусь підніс до очей свої короткі могутні руки з прожилками на міжпальцевих перетинках.

Офіцер крутнувся на підборах, знайшов у стіні кнопку, натиснув, викликаючи цифровий пульт, набрав цифровий код. У стіні басейну розкрилася розсувна перегородка. Усі четверо пірнули в темний коридор.

Вийшовши у відкрите море, вони одразу розташувалися ромбом. Двоє посередині пливли з торпедою, чіпко тримаючи її під своїми животами. Двоє інших охороняли їх по боках. Потім пари мінялися місцями. Рухались із ледь-ледь розкритими пащами — задовольняли інформаційний голод. Слабачок розкошував у цих нетрях хімічного посліду, як у шумовому нагромадженні радіостанцій, яке йому доводилося чути ще в минулому, людському, житті. Ось густий масний знак від косяка тунця. Ось одна гостра отруйна нотка від гігантського ската. Примітивний апломб молодих і голодних акул. І цілі хмари креветок, патока їхнього нетривкого існування в гіркосолоних водах.

У Слабачка стиснулося серце. Хотілося прожити весь свій час тут, серед усього цього живого надмірного царства, далекого від басейнової пустоти. І тоді він з огидою згадав про акустичний датчик, вживлений у його спинний плавник, — за цим сигналом база могла відшукати їх у будь-якій точці океану.

— Ану, потримай! — свиснув Слабачок і передав хвіст торпеди Жиркові.

— Ти знову від ін-к-ст-к-ру-к-ції відхиляєшся, стрибунчику? — щебетнув Брехунок. Слово «інструкція» він вимовив по-людськи, від чого всім стало смішно.

Але Слабачок уже не зважав: ударив широким хвостовим плавником і дугою злетів над поверхнею води, потім ще раз і ще. А тоді викрутив свій коронний, із п'ятьма повними обертами, після яких тіло свердлом угвинчується у воду. Це була для нього чиста творчість, терапія мистецтвом. Від цього ставало легше. Люди, що вивчали польоти дельфінів, часто надавали їм якихось утилітарних значень, відмовляючись визнати право інших видів на мистецьку активність. Слабачок, що пас задніх у силових вправляннях, був неперевершений у повітряній хореографії, і якби трійця його родичів зараз не була при виконанні, вона влаштувала б йому бурхливі овації.

Наближаючись до штучного кам'яного плато, яке офіцер-інструктор називав «номером три», вони заскрипіли, випускаючи зі своїх щелепних жирових подушок ехолокаційні пучки. Відбитий ультразвук повертався і лягав на увігнуту передню поверхню черепа, несучи з собою картину просканованої місцевості. Плато було на місці, поряд із невеликим природним порогом. Корабель плив іще поза зоною їхніх біосонарів.

Закріпили пусковий фундамент торпеди, активували самонаведення. Настрій у Слабачка знову погас. Трійця згрупувалася навколо нього, ледь чутно муркочучи.

— Тобі ж сьогодні бути пусковим, — не витримав Жирок.

— Давайте більше не вертатися в басейн, — серйозно промовив Слабачок.

— А рибка? — здивувався Сопушок.

— Ми навчилися запускати торпедки. Думаєте, не навчимося самостійно ловити їжу?

— А датчики, зашиті у нас у плавничках? — не вгавав Сопушок.

— Вони не глибоко зашиті. Вигриземо зубками одне одному.

— Наше місце не тут. Ми зовсім не такі, як усі, — висловився Брехунок.

— Вони зрозуміють нас, — мовив Слабачок.

Усі раптом замовкли. Жирок заскрипів, скеровуючи сонар у далину. Ціль наближалась. Слабачок знічев’я увімкнув і свій сонар, промацуючи корабель. Від раптового відкриття у нього почалося запаморочення: на кораблі були люди! Крізь металеві борти судна він бачив не лише їхні тіла — він, як завжди, уловлював обриси внутрішніх органів і міг сказати, які з тих органів потребували лікування. Він бачив також багато риби у трюмі. То був беззбройний риболовецький траулер. Офіцер брехав їм. «Дегуманізація», — майнуло в мозку Слабачка. «Дегуманізація»..

Весь задум військових розкрився перед ним зі страхітливою чіткістю. Бачачи в ньому прохолодне ставлення до людей, вони обрали його виконавцем першої диверсії з людськими жертвами. І запускати торпеду він мусив, неодмінно знаючи, що на кораблі є рибалки. Побачити їх своїм біосонаром і свідомо знищити. Це жорстока перевірка на готовність вчинити «оте». Вчинити, а потім зробити вигляд, наче всі інструкції командування були правдиві.

Слабачок зірвався і поплив геть від плато.

— Ти куди? — загукали йому вслід.

— Ви що, не бачите, який це корабель? — крикнув він, перейшовши на ультразвук.

Звісно, вони бачили. Але залишалися на місці, не важачись зрадити наказові. Він, котрий терпіти не міг людей, зараз мусив поборотися за життя кількох випадкових рибалок, приречених на експериментальну смерть. Треба було відтягнути трійцю від торпеди, щоб зірвати запуск. Зненацька йому сяйнула в голову ідея. Він відплив ще на якусь відстань, а потім видав дуже короткий і пронизливий високий свист із двох фраз — першої, висхідної за висотою звучання, і другої — спадної. То було волання про допомогу. Сигнал фальшивий, звісно, але сильніших засобів в арсеналі не було. Якщо дельфінова природа у них сильна, вони кинуться рятувати його, полишивши людську зброю — морський інстинкт співчуття переможе усе завчене людське, нанесене роками тренувань.