Немає часу. Постійно немає часу.
* * *
Я вже ставлю ногу на першу сходинку свого під'їзду і виймаю з кишені ключ, як раптом мене зупиняє окрик:
— Стій!
Повільно обертаюся через ліве плече…
— Ти ніколи більше з нею не будеш зустрічатися. Зрозумів?
Колись я вже казав, що нагадую щось середнє між Тарзаном і Конаном-варваром. Проте цей щось середнє між Конаном і Голіафом. Рудуватий, на голову вищий за мене і разів у півтора ширший. Як і все, що більше, він здається собі ще й сильнішим. До того ж тримає руку в кишені, і я не знаю, що в нього там.
— Ти помиляєшся, — кажу я йому, намагаючись бути якомога ввічливішим, якщо він, звичайно, розуміє, що це таке. — У мене з нею нічого серйозного.
— Ніколи! Зрозумів?
Він ішов за мною від самого Яниного будинку. Як я його не помітив? Голос мій стає ще добродушнішим:
— Ти помиляєшся. Повір…
Я розвожу руками і посміхаюсь. Мабуть, моя посмішка зараз ще чарівніша, ніж у борця за мир. У китайців було старе гарне прислів'я: якщо ти сильний, вдавай, що слабкий. Він повертається і йде геть.
Однак він знає, де я живу. Я ще не вирішив, що треба зробити, але впевнений, що найкращі рішення приходять раптово.
Вдома я вмикаю відео. На екрані, як завжди, круговерть повітряного бою. Крихітний радянський винищувач з роздутими ніздрями (німці називали його «пацюк») втікає від «мессершмітта». Шансів ніяких. Але він над самим лісом і сповзає ще нижче, ледь не черкнувши верхівки лопатою крила. У «мессершмітта» не вистачає висоти і… Над лісом розпускається квітка вибуху. Тепер я знаю, що робити.
* * *
Його справа може знаходитися в кількох місцях. У суді, райвідділі міліції, комп’ютері Міністерства внутрішніх справ. Можливо, в прокуратурі. З будь-якого з цих місць її можна роздобути з деякою спритністю рук. Проте робити цього не варто, бо там будуть знати, що я нею цікавився. Тому найпростіше запитати Яну. Зателефоную завтра. Сьогодні вже надто пізно.
* * *
— За що він сидів? — запитую я Яну. — Добре. Дуже добре. Хочеш від нього позбавитися? Ні, від тебе нічого не потрібно. Просто призначити побачення і не прийти.
Я називаю місце і час.
Пролітає тиждень. Потім ще один. Рудий більше не приходить. Яна дивиться на мене такими ж очима, як колись, мабуть, дивилась на нього.
— Що ти з ним вчинив?
Я сміюся. Сміюсь від усієї душі:
— Ти думаєш? Так? Невже я не казав тобі про свої принципи? Я теж поважаю Кримінальний кодекс. Насильство — прерогатива держави. Нехай вона сама й відповідає за нього перед Богом.
— Тоді як?
— Чи не ти розказувала мені, що у Рудого рве мости, коли щось не так? Перший свій строк він відсидів за те, що від розпачу розбив магазинну вітрину. У нього було щось на зразок екзистенційної кризи (потім я поясню тобі, що це таке). Він не знав, куди подіти себе від розпачу і самотності — так він тобі це описав?
Ти призначила йому побачення біля універмагу «Три слони» і не прийшла. Через півгодини Рудий став розносити на друзки вітрину разом з усіма слонами, що були в ній виставлені. Ще через три хвилини між міліцейським патрулем і охороною магазину зав'язалась невелика дискусія на тему, кому належить його душа. Перемогла держава. Тепер йому буде виставлено рахунок — років два, мабуть. Я погано розбираюсь у юриспруденції…
Яна мовчить, немов бачить перед собою чарівника. Тоді я закінчую:
— Як сказали б китайці: його збило не ударом шаблі, а вихором від її замаху.
— Але ж коли його випустять, він прийде до мене?
— Не бійся. Саме тоді, коли його тягли до машини, я помахав йому рукою. Він це бачив. Він прийде до мене.
* * *
…Немає часу. Фатально немає часу. Я відкриваю ранкову газету. Кава пахне життям. На сторінці кримінальної хроніки мене вітає дівчинка, яку я добре знаю: «Розшукується. Пішла з дому. Була одягнута. 1979 року народження». Як і будь-яка жінка, вона применшувала вік. На рік. Виходить, їй все ж таки було вісімнадцять. Нарешті маєш своє фото.
Можливо, я щось повинен би відчути. Але я давно навчився майже нічого не відчувати. Та й чому я маю щось відчувати? Чому на цьому загальному похороні, яким живе світ, я зобов'язаний робити вигляд, що засмучений? З пісною пикою стояти біля гігантської світової труни і, роздираючи хусткою пустелю очей, привселюдно оголошувати, що зараз поллється дощ? Скільки їх народжується цієї миті? Особливо китайців. Вони ж рекордсмени народжуваності, ці китайці. А отже, і смерті. Панове! Загальний траур по нещасних китайцях, всесвітніх рекордсменах смерті! Чи у вас не вистачає співчуття на таку силу-силенну маленьких жовтих людей? Які ж ви аморальні, панове!
Тисячі здорових, немов виготовлених на токарному верстаті жіночих ніг зараз непомітно перетворюються на зморщені старі ковбаси. Чому я повинен печалитися за єдиною парою, яка вже досягла досконалості?
— Петре, навіщо з'являються ці маленькі дурні дівчатка, пусті мізки яких не втримують навіть примітивних думок? Що каже біологія? — запитую я увечері, коли ми сидимо в мене дома і блукаємо каналами бездонного телевізора, десь у височині над яким пролітають безіменні супутники зв'язку.
Петро ставить гранчак на килим:
— Маса. Популяції потрібна маса. Поряд з такими розумними, високоінтелектуальними особистостями, як ти чи я, вона потребує звичайних дурнів, завдання яких вірити всьому, що їм скажуть, і служити полем для розгону. Це, як аеродром для літака. Звичайно, не хотілося б у таке вірити, але, мабуть, то правда. Печально, чи не так?
— Печально. Нічого більш втішного ви, звичайно ж, придумати не змогли…
— Більш втішне придумає віце-прем'єр з гуманітарних питань. А я ніколи не стверджував, що наука — всесильна.
* * *
Опівночі мене будить телефонний дзвінок.
— Привіт з того світу! Ти коли-небудь займався коханням з покійниками?
Чути так, немов у трубці* завелося маленьке: чортеня.
— Яна! Невже?
— А хто ж? Я чекаю тебе на дні лісового озера і згораю від жаги… Тут так холодно та темно, а я так змерзла…
Чортеня в трубці зарюмсало і заскиглило.
— Тільки не переконуй мене, що покійникам стали видавати мобільні телефони. Як ти знайшлася — з міліцією чи без?
— Я сама загубилась і сама відшукалась — ну, як ще можна було пробитися до такого черствого і холодного типа, як ти?
— Кажи, де ти є і як тебе знайти.
(* Автор знає, що патріотичнішим нині є слово «слухавка», але, керуючись внутрішніми переконаннями, пише, як йому подобається.)
Вона називає адресу. Я відчуваю, як усередині мене все дрижить від бажання дотягнутися до її сідниць, розрізаних, немов яблуко. Але відповідаю:
— Це недалеко від твого будинку. Сподіваюся, за сім хвилин ти доберешся пішки. Навіть на високих підборах. У мене немає ніякого бажання займатися коханням з покійниками.
Київ, липень 1997 р.
Из цикла «Рассказы, не ставшие историческими»
Священные волосы
Множество удивительных историй я знаю, но расскажу пока только одну: войско наше выступает завтра, и всего одна ночь принадлежит мне.
Завтра должно решиться, кому из наследников Александра владеть тем, что завоевано им и брошено на зависть людям. Но что бы ни случилось, пошли, божество, мне удачу, и тогда клянусь оставить ремесло наемника и вернуться в родные Афины, чтобы послужить Аполлону и музам.
Но почему перед сражением, в котором жизнь моя, может быть, пресечется, хочу я рассказать эту легкомысленную историю, вместо того, чтобы подумать о возвышенном или хотя бы выспаться?
* * *
В театре Диониса в тот самый день, когда афиняне впервые увидели «Брюзгу» блистательного Менандра, некто Антифан, юноша красивый и знатный, едва сдерживал зевоту. Виной тому были отнюдь не изъяны новой комедии, написанной превосходно, но утонченный вкус самого Антифана, ибо он, хоть и носил имя известного комедиографа, но больше всего любил мим, от шуток которого несет чесноком за стадий. Не появиться же в театре юноше просвещенному было попросту неприлично.