В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни,

де на рецепціях немає льодяників,

а в кімнатах — відповідно —

конвертів з готельними лейблами,

де стоять пожовтілі від часу ванни,

в яких ховаються риби і скорпіони,

часто спиняються відвідувачі, терті життям,

яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись

в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками.

Доки вони говорять і жують нарізану шинку,

принесену з крамниці напроти,

і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко,

як сніг на портові міста,

місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче

до церкви і коридорні починають займатись ранковим

прибиранням, знаходячи в душових кабінах

використані презервативи і вимазані кров’ю рушники.

І ось одного разу в один з таких готелів

вселяється чоловік, показавши на рецепції

студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті.

Вранці йому ще приносять сніданок і він —

разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків,

залазить у ванну і пускає воду.

Знайшовши його вже наступного дня

і викликавши поліцію,

коридорні потім довго перемовляються,

що ось, мовляв, треба ж було

так наковтатись снодійного,

щоби померти просто в воді,

бачиш, виявляється, смерть може пахнути

турецькою кавою,

і що нам тепер робити після цього всього?

Міста, розірвані жагою самотніх жінок,

змащений слиною молодих емігрантів місяць —

все, про що вони говоритимуть,

про що їм є що розповісти,

коли кожен ковток і кожна тяга —

лише привід продовжити безкінечну розмову.

Мало хто здогадується про межі видимого,

особливо в цій кімнаті з тостером і нічником,

з якої немає повернення, і немає пояснення,

ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю,

яка першою увійшла до кімнати

і навіть бачила, як у воді плавали

розмоклі банкноти і чорні дельфіни,

а зі стелі на тонких павутинках

спускались павуки і ангели

і сипали трояндові пелюстки

в хлоровану воду.

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,

в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,

гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,

як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;

щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ

і сипле в твої долоні

пригоршні молюсків і равликів,

комет і річкового каміння.

Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі

зупинялись, наче будильники

з тисячею ослаблених пружин;

сховавшись під небо,

котре летіло з двома світилами,

мовби людина з двома серцями,

рудоволосі дівчата

які тримали сутінки на кінчиках язиків,

співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,

було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;

і з пагорбу, де закінчувалось місто,

видно було залізницю,

якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля

вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися

в шахтарському селищі.

Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,

крам і світила,

і, повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих

вимучених за ніч метеликів,

за кожного із сиріт, котрі кожного ранку

складали постіль, мов парашути,

за кожен з кларнетів в твоєму горлі,

які не дають тобі просто дихати,

перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,

заплачено нашим життям.

Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,

досвід постане, мов риштування,

кріплячи ще не стійкі дитячі легені

дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно,

складений в громіздких шухлядах неба,

не накриє твоєї печалі. Лише дивись —

протяги гуляють від кордону до кордону

і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали

і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,

плавають в темряві, сплескуючи хвостами,

довкола твого серця.

Ось на сходах університету сидить жінка,

якій ледве добігає до тридцяти,

і курить кемел.

Після дощу,

витираючи шкіру,

яка в неї прозора настільки, що під

нею видно водорості і пісок,

вона думає — ось знову з неба сипляться

холодні леза, срібні цвяхи,

і ранять смертельно равликів,

котрі падають, розрубані навпіл,

мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,

вишептуючи і проговорюючи

різні слова і назви різних речей,

щоби не таким порожнім

виглядало повітря навколо неї.

Після пробудження

всі її чоловіки

прикладають голови до годинників,

наче до мушель,

і слухають, як в далеких озерах

здіймають мул

громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді,

тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,

що це й було життя,

і тому що слід іноді стулити повіки,

щоби побачити,

з якого боку сновидіння ти знаходишся;

і після зміни погоди знову підійметься тиск,

від якого лускаються капіляри

в очах випадкових метеликів

й стає теплішою її шкіра,

від якого вода в її кранах і посуді

перетворюється на кров,

і вона знову цілий день не може

ані приготувати собі чаю,

ані зварити кави.