2004 Паприка За зеленим спалахом городини, за двома підлітками, які тримаються за руки, йти посеред вечірнього супермаркету — дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець, дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад. За десять хвилин десята, вони довго перед тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її залишитись; повні кишені зелених речей, золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки, солодка любов, зачарована паприка. винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу, кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних штатах, нафаршовані сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять: винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчу стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують, вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається кофеїн, винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки, до найближчого стадіону, кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками. Тому що так, як він тримається за неї, я не зможу ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався, не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом. Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш сказати їм наперед — ще два-три роки золотого підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування монет на різну отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі, де знаходилась ніжність. Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможу ніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю, з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу ніколи нікому нічого віддати; буду і далі за ними іти, в довгих виснажливих сутінках супермаркету, з жовтою травою під ногами, з мертвою рибою на руках, відігріваючи її серце своїм диханням, відігріваючи своє дихання її серцем. 2004 Словники на службі церкві Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу, знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців, можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре, а потім? що потім? — спитала вона, що потім буде з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці? Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно, знищать, як — знищать? ось так — візьмуть і знищать, і що потім? потім? потім нічого: я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись, там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я? а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час. Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу яку-небудь молитву і буду молитись, цікаво, сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись? про що? не знаю про що, про що-небудь, яка різниця — про що? Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що, я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш? ще якби твій номер залишили, я б телефонував, а так — що лишається? Я знаю, чому у нас все так сталось — надто сильна залежність від словників, від лексем і усіх цих дифтонгів, що розвалюються на язиці, нічим не виправдана довіра до них, моя мова, я знаю, мій словник, друкований на світлому гіркому папері, читаний мною в барах і вагонах, куплений мною на розпродажу в Східному Берліні, ще в 90-х, коли я тебе не знав, я помру патріотом, навіть якщо ти назавжди покинеш цю країну, я спробую телефонувати на твій номер, навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла, я гортатиму свій йобаний словник, навіть якщо в ньому не залишиться жодного невикористаного слова. ніщо її не зупинить ніхто її не переконає близько 100 тисяч слів і словосполучень і навіть не можна з нею поговорити 2004 Збирачі конопель Тоді, коли вони кінцево розійшлись, від неї почали приходити дивні листівки; дивись, писала вона, це — збирачі конопель, це вони повертаються в міста, несучи на плечах гарячі рослини, заходять в свої будинки, обережно переступаючи через черепах і старих, вже сліпих від старості тритонів; крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку виростає очерет, з якого пастухи роблять дивні духові інструменти, що звучать залежно від напрямку вітру; і, виганяючи зранку череди, вони випускають вперед повітряних зміїв і вимахують бамбуковими палицями, будячи зі сну помаранчеві зірки; вперед, наші старі бойові черепахи, вперед, виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте смарагдове листя, за нашими спинами, за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти, вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів, в яких нам доведеться помирати від лихоманки і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих, які не можуть продертись крізь нашу густу траву. Дивись, писала вона йому, все, що збулось, і все, що збудеться, все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, — все це в руках невідомих тобі чорноробів, наша велика реальність, з кав’ярнями й кредитними банками, чекає щоранку на твоє пробудження; все функціонує лише за твоєї присутності, все закінчується лише з твоїм помиранням, все це ніколи не припиниться, все триватиме безкінечно, без кінця і початку, до самої смерті. |