2004 Океани Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води, мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану, з’являється присутність великого в твоєму житті; все було створено з урахуванням твого серцебиття, недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті, повертаються в бік населення. Ніби не втримуючись на відведених для них територіях, вони в якусь мить забігають всього лише на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські спальні. І навіть якщо їх не видно, це ще не значить, що їх насправді не видно. Та частина життя, яку називають життям, ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків. Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те, чого ти не можеш почути. Є підвали, і є дахи, і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш — мокрі зимові дерева, ріки й трава, котра в своєму світі є чимось таким, чим в нашому світі є радість або прощання. І ось тоді, починаючись ближче до ранку, вони приходять і зупиняються зовсім поруч, ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям, або пробиває механічною друкнею літери зі зворотнього боку, теплою кров’ю по обгортковому паперу, і птах за вікном перелітає так повільно, що доки його видно, я встигаю вписати потрібні слова, і навіть встигаю їх викреслити. 2004 Історія культури початку століття 2003 Історія культури початку століття Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер, перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними, як друкарка в старій варшавській конторі. Важкі стільники письма вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова. Пиши, лише не спиняйся, продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп. Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань, і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві. В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа. Я завжди вірив лінивій циганській пластичності, бо не кожному випадає цей затяганий шеляг. Якби ти подивилася в їхні паспорти, що пахнуть гірчицею і шафраном, якби ти почула їхні розбиті акордеони, що відгонять шкірою і арабськими спеціями, — вони говорять, що коли ти їдеш — куди б ти не їхала — ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є; коли мовкне спів старих грамофонів, з них витікає мастило, наче томат із пробитих бляшанок з-під супу. Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах розривається кожного ранку натруджене серце епохи. Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти, придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна, і повторюєш пошепки почуті від нього речення, наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати — так поставала епоха, так вона розверталась — важко, як бомбовоз, залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори, розганяючи з плавнів диких качок, які, розлітаючись, перекрикують вантажників, бога, баржі. Вибираючи курс навчання, поміж інших речей ти би мала дізнатись — насправді культура початку століття вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці, закорінилась в зламах твого цупкого волосся, перехопленого недбало на вітрі, розвіяного над пальцями, ніби струмені теплої води над рукомийником, ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями, ніби довге осіннє небо над кукурудзяним полем. 2001 Продажні поети 60-х Продажні поети 60-х мали б тішитись, що все закінчилось так успішно; адже скільки було небезпек, а бач — вижили, повернули кредити, хіба що бойові рани нитимуть під час циклонів, ніби під час місячних. Продажні поети 60-х возять за собою великі валізи із жовтої штучної шкіри; зупиняючись в готелях, вони притримують слухавку плечем, наче скрипку, а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки. В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме. Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку. Однією візою в паспорті більше, однією менше. Коли-небудь на засніженому летовищі комусь із них пригадаються всі їхні лекції, берлінське радіо і мости через Віслу. «Добре, — подумає він, — добре, то були незлі часи — наші продажні 60-ті, дарма, що в голові по тому суцільна педерастія і соціал-демократія. Нас вела за собою любов, любов виривала нам наші гланди, як виривають слухавки з вуличних телефонів. Поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене». За всіма законами літератури, за всіма умовами підписаних ними контрактів вони справді боролись за свободу, а свобода, як відомо, вимагає, щоби за неї час від часу боролись — в окопах, лісах і на сторінках незалежної преси. Говорячи тут про поезію, пом’янімо всіх тих, хто залишився на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х, всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації і над ким дотепер пропливають хмари, що своєю структурою нагадують американські верлібри; пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом, нагадує звичайну бойню, де кишки випускаються просто тому, що це має робитись саме тут; і виживають після цього хіба що продажні поети, з легенями — розірваними від любові. |