Невінчаний приніс величезну кришталеву вазу для квітів, кинув туди генеральські зірочки й почав наповнювати цей гігантський келих кримським шампанським, на що пішло дев'ять великих чорних пляшок.

Після занудно офіційних, але, на щастя, коротких вітальних промов, проголошених першим заступником Гайдука генерал-хорунжим Іванишиним і начальником управління оперативно-тактичної розвідки полковником Цеханським, почалося таке інтенсивне пригублювання кришталевої чари, що вже через півгодини вона спорожніла, тільки біля зірочок залишилося трохи шипучої піни.

Діма Мочалкін зворушив Гайдука: подарував йому томик поезій Пауля Целана. Розгорнув навмання:

Тепер, матусю, сніжно на Вкраїні...

Вінець Месії — мов разок страждання...

Моя сльоза тебе уже не стріне.

З усіх постав — лиш горде німування...

Що виросло б, матусю, — квіт чи рана,

Коли б і я зник у снігах Вкраїни?*

* пер. Петра Рихла

«Хто з вас зрадить мене?» — думав Гайдук, дивлячись, наче вперше, наче новими очима на офіцерів, що вітали його так само щиро, як колись у Вашінгтоні в день Гайдукового народження співробітники Бюро — Віктор Безпалий, Костя Слісаренко, Карл Томпсон та Ніколь Коен. «Хто з вас піде зі мною до кінця?» — запитував Гайдук самого себе, приберігши насамкінець головне питання:

— І чи я сам готовий іти до кінця?

За кавою з київським тортом сталася смішна пригода: в акваріумі невідь звідки з'явилася сіро-чорна лискуча акула, від якої рибки, наче хмарка потриБожених пташок, розлетілися навсібіч, поховалися серед коралових рифів. Акула, розлетівшись з глибини акваріуму, вдарилася щосили головою в скло, вищиривши гострі зуби: навіть треновані офіцери розвідки здригнулися на мить, заскочені зненацька атакою оскаженілої істоти.

Регіт Невінчаного розрядив напруження. Всі зрозуміли, що це чергова витівка ветерана розвідки — упхати до акваріуму електронне опудало з жахів Діснейленду, щоб не забували колеги-офіцери про небезпеку, яка чигає на них усюди, щоб не розслаблялися занадто у цей спекотний день, не відчутний тут, на глибині дванадцяти метрів під землею.

Коли всі розійшлися, а Невінчаний з Дімою Мочалкіним прибрали сліди святкування, Гайдук попросив привести до нього Давида Бейліна, який стажувався на Острові, чекаючи подальших наказів АМАНУ і ВІРУ.

Гайдук ненавидів липень— найнебезпечніший місяць року. У липні помер його батько, у липні почалася Третя світова війна, у липні штурмові загони ЕнРосу атакували Київ, у липні траплялися найбільші катастрофи світу. Через два дні спливав строк його відповіді Фрідману, у липні — в Афінах — вирішувалася доля України: чи так само, як і Росія, вона буде порубана всесвітніми м'ясниками на частини, і,наче обідрана туша телиці, кинута на плаху зрадливими господарями країни, чи...

Зайшов Бейлін, запитально кліпаючи рудими віями.

— Давиде, ви єдиний, кому я це кажу. — Гайдук зробив паузу, наче вагався — чи довіритись цьому хлопцю, батьки якого працювали з батьком Гайдука на заводі Антонова. Нарешті зважився: — У разі якоїсь... надзвичайної ситуації... прошу вас вивезти мою матір до Польщі.

Він вислав на геджет Бейліна зашифрований сигнал з польською адресою Марека Гороля і всіма необхідними і-мейловими адресами.

Давид аніскільки не здивувався, навпаки, все одразу зрозумів, усе перевірив і не ставив зайвих запитань.

— І ще одне, — попрохав Гайдук. — Допоможить у разі потреби Божені О'Коннел. Ця дівчина, американка... живе зі мною.

Наступна порція інформації перекочувала до геджета Бейліна.

— Я все зроблю. Дозвольте йти? — Давид міцно потиснув руку Гайдукові. І, затримавшись на секунду, сказав: — Ату дівчину... Ніколь Коен... я не вбивав. Дав їй снодійне. Мене підставили.

Залишившись сам, Гайдук довго і нерухомо сидів, вдивляючись у календар, вивчаючи розклад липня. План майбутнього. Якого ніхто не здатний прочитати.

Він подумав, що то не муляж акули зазирав у скло акваріуму, а Сірий Князь прийшов оглянути свої володіння.

57.

Саміт в Афінах відбувався за вісімдесят кілометрів від тісно забудованої, отруєної смогом грецької столиці, влада якої не могла гарантувати безпеку главам сорока семи держав і урядів, численним членам делегації, їхній охороні та журналістам — бо громадяни цього міста, розташованого попід горами, змучені спекою, нестачею води, пального й перманентними кризами, не бажали забезпечити спокій навіть керівництву своєї власної країни, влаштовуючи регулярні погроми і перевороти. Тому зустріч у верхах лідерів Організації Глобальної Безпеки — від Конфедерації Держав Північної Америки до Австралії — вирішили провести на острові Евіа, поблизу берегів Аттіки: він нагадував довгу рибу, що гріється в теплих водах біля знайомих скель.

Острів, міцно пришвартований до континенту мостами над протокою Енвіпос, вирішили поділити на дві частини: північну, якої не торкнулися зміни, і південну — від міста Халкіда й до затоки Колпос — яку віддали у повну владу ОГБ, перетворивши її на закриту зону. Цю частину острова, перебудовану для такої знаменної події (було прокладено мережу шосе, пробито тонелі, зведено палац Глобальної Безпеки, п'ятдесят окремих резиденцій, спеціальний аеропорт і п'ять морських терміналів), охороняли дванадцять тисяч вояків і поліцейських ОГБ.

Гайдук вилетів на острів Евіа у неділю, 4 липня, разом з Головним військовим отаманом, міністром оборони генерал-полковником Петром Івановичем Прядком, членами делегації, помічниками і експертами. Летіли гетьманським АН-270, в багажній частині якого, в контейнерах, обладнаних для перебування людей, переховувався підрозділ спецназу в складі п'ятнадцяти чоловік, призначений для участі в операції «Ахіллесова п'ята». Дві бойові «черепахи» вже перебували в районі селища Авлос, де була розташована резиденція української делегації. Туди ж доставили й контейнери («з їжею, водою і обладнанням для потреб делегації» — як твердила офіційна легенда).

Сухе божественне тепло Еллади дихнуло на Гайдука та його супутників, коли виходили з літака. Трави, що оточували летовище, наповнювали повітря ароматами. Висока скеляста гора, підмальована блакитними і рожевими мармуровими тонами, здіймалася неподалік аеропорту. Дихалось легко, незважаючи на 45°С. Отримавши перепустки, більша частина делегації поїхала до авлонської резиденції, а Гайдук з Григорієм Невінчаним, Дімою Мочалкіним та начальником охорони Тенгізом взяли на летовищі відкритий електроджип — голубий, з символами GSO, що нагадував «вілліс» часів Другої Світової війни, й подалися до селища Еретрія, біля якого на березі моря був споруджений палац Глобальної Безпеки. На головну — VІРівську — магістраль їх не пустили, тому добиралися бічними шляхами.

Гайдук звернув увагу на організацію охорони в цій частині острова: на узбіччі головного шосе, прокладеного понад морем, щодесять метрів стояли жандарми об'єднаного командування ОГБ — у білих шоломах з кевлару й темно-сірих кулезахисних жилетах, тримаючи в руках важкі автомати М-32 з лазерним наведенням; над шосе висіли гелікоптери, в яких снайпери, звісивши ноги за борт, чатували на терористів — тобто на тих, хто не мав при собі спеціальних бейджів — перепусток, які випромінювали сигнали розпізнання «свій-чужий». Кожні чотири години коди сигналів автоматично змінювалися.

Гайдук зазначив, що система охорони виглядає показушною, а кевларові каски, бронежилета й малоефективні автомати М-32 давно застаріли: спецгрупи ВІРУ були озброєні набагато краще. Разом з тим він з полегшенням подумав, що при такій показушній активності охорони на західному березі острова набагато легше буде проводити операцію «Ахіллесова п'ята» зі східного берега, де розташувалася українська делегація.