1919 рік завершився листопадовою катастрофою. Петлюра, кинувши напризволяще вмираюче військо, “виїхав на переговори” до Польщі.

Капітан корабля, що тоне, так ніколи не вчинить. Не вчинили би так і Петро Дяченко, і Петро Болбочан, бо разом із козаками були єдиним цілим. Петлюра ж вирішив, що йому можна. І цю втечу прем’єр Мазепа дипломатично назвав переговорами...

Дяченко ж думав не про переговори, які більше нагадували інтернування Головного отамана, а прагнув бою. Чорношличники та інші козацькі частини, які не мали наміру тікати чи демобілізовуватися, пішли у Зимовий похід відстоювати честь української зброї. Хоч і Головний отаман звільнив їх від присяги і віддав наказ нищити цю зброю.

Недобитки війська очолив Михайло Омелянович-Павленко. Саме він покликав у похід тих, хто не змирився, – назустріч козацько-селянським загонам, які розпалювали багаття повстань у запіллі Добровольчої армії.

6 грудня 1919 року, повернувшись із наради, яка ухвалила рішення продовжувати боротьбу, Петро Дяченко наказав збірку полку.

Чорношличники вишикувались на великому майдані у Новій Чорториї. “Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни в струнких рядах, а за ними – тяжкі кулемети, гармати і табір, – згадував Петро Дяченко. – Повільною ходою об’їхав я сотні. Все молоді, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них... Здавалося, що у кожного на лиці записана вся трагедія його батьківщини. Але не видно було в них апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б’ються”.

Об’їхавши сотні, командир став перед фронтом полку. Мертву тишу порушував лише брязкіт вудил коней.

– Козаки, хвилево переміг нас ворог, – мовив сотник Дяченко. – Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля ворога. Хто не бажає йти на партизанщину, хай залишиться тут, хай вийде вперед!

Лави стояли мов із каменю. Жоден козак не поворухнувся. Несподівано “громоподібне “Слава!” затрясло повітрям! Втомлені і почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав вогонь завзяття. Козаки мов відродились”.

Почали збиратися в дорогу. Полк на той час нараховував 212 шабель, 11 важких кулеметів “Максим”, 9 легких кулеметів “Люїс”, одну гармату. Разом 417 козаків і старшин.

6 грудня 1919 року з району Любар – Чортория – Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Йшли по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом. У галичан, яких зустріли неподалік залізничного шляху Козятин – Калинівка, “випозичили” коней і фураж. Пообіцявши повернути, як ті покинуть денікінців.

11 грудня підійшли під станцію Голендри. Її захопила 4-та сотня майже без жодного пострілу. Тих денікінців, які піддалися, полонили, інших, що намагалися тікати, порубали. Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, рушили на Самгородок...

17 грудня відпочивали в Юрківцях. Від селян отримали відомості, що через Ставище вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців. Петро Дяченко вирішив наполохати москалів. Наказавши виділити з сотень по 15 козаків на кращих конях, повів їх на Ставище. Інших лишив відпочивати.

У містечку якраз був ярмарок. Ворог нападу не сподівався, тож тільки в останню мить почав бити з кулемета. Але було вже пізно. Півсотня вдерлася до містечка в кінному шику.

На нещастя в атаці було забито одного з найкращих козаків – бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. “Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю”.

Серед трофеїв – три тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових.

Раптом на майдан, де господарювали козаки, в’їхало авто. Зорієнтувавшись, чия влада у містечку, водій натиснув на газ.

Петро Дяченко з півдесятком козаків кинувся в погоню. Могутня англо-дончачка командира на ста метрах переганяла зайця. Отож відстань між ним і автомобілем швидко зменшувалася. Сотник вже намірився вистріляти у машину весь магазин свого браунінга. Та у кобили раптом відірвалася підкова. Впавши на повному скаку, Петро Дяченко “розвалив собі голову”. Кров змішалася з болотом. “На скору руку перев’язали якоюсь шматою, (бо) бандажів в Українській Армії не було”.

А в машині, що сховалася в тумані, вгамовував серцебиття “недавній завойовник Києва” Микола Бредов...

Тим часом Чорні запорожці полонили всю “стражу” Київського повіту. Для денікінців, які перебували в глибокому запіллі, арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто ж їх арештував – комуністи, махновці чи місцеві повстанці. Вони не знали навіть, як звертатися до нових господарів становища. Коли ж їм пояснили що до чого, полонені тільки розвели руками:

– Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт...

У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня Чорних наскочила на ворожий роз’їзд, атакувала його, змусивши до втечі.

Вивчаючи документи зарубаного офіцера, козаки довідалися, що він – Дяченко. Козаки знали, що старший брат їхнього отамана і його батько відходили разом із денікінцями, і були певні, що сталося нещастя.

– Мабуть, вашого брата зарубали, – сказав винувато козак і передав командирові папери забитого.

Не відразу розгорнув папери Петро. Нарешті, вже в дорозі, наважився.

Ні, цей Дяченко виявився з Умані... З полегшенням зітхнув отаман...

Шлях на Богопіль являв страшну картину. “Безліч возів із поламаними колесами, з розтрощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися в далечінь. Майже на кожному кроці лежали задубілі трупи коней. Цілий шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками... Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни”.

Таким побачив шлях відступу “доблєсной Добровольчєской арміі” Петро Дяченко...

Починаючи від 10 січня українська армія фактично припинила боротьбу з денікінцями, які вже не являли собою жодної сили, а котились у поспіху до Чорного моря, розраховуючи, що кораблі Антанти вивезуть їх з “українського пекла”.

Увечері 1 лютого полк чорношличників увійшов у с. Вільшану. “З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми й красуні Титарівни вставали в пам’яті”, – оповідав Петро Дяченко.

2 лютого він оголосив днем спочинку. Козаки, вільні від служби, кинулися на весілля. Скрізь лунали спів і музика. “Вбрання на селянах – виключно староукраїнське”, – зауважив сотник Дяченко.

З жалем залишали наступного дня козаки це гостинне село.

Далі були Деренківці та Дробівка. “Селяни цих сіл озброєні, – свідчив Петро Дяченко. – Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Дробівки стояли дві гармати. Між собою пов’язані телефоном. Усе це велось під прапором “Самостійної України”. Полк щиро вітали і запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей...”

8 лютого полк “увігнався в Смілу”. Червоні майже не боронилися, вважаючи цей наскок “прикрим непорозумінням”. Кацапчуки під шаблями Чорних розгублено голосили:

– Што ви дєлаєтє?! Ми вєдь сваї, камуністи...

– Якраз вас і потребуємо, – відповідали дотепні козаки.

Останнє, що чули в своєму житті кацапчуки, це свист шабель...

Потім чорношличники допомогли мазепинцям здобути станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилась інтендатура фронту. “Здобич була настільки велика, що не вистачало рук брати...”

13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх.

Ось і засніжена рівнина, в яку перетворився закутий у кригу Дніпро.

За ним синіло Лівобережжя.

– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.

“Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали...” – згадував командир полку Петро Дяченко.