“Кінна сотня” (шкільний малий зошит, написаний рукою);
“Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана” (зошит із числом 2);
“Кінний полк” (зошит із числом 3);
“Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади” (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем);
“Дяченко Петро, полковник Української Армії” (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою);
“Зимовий похід” (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР) та інші статті, які тут не наводжу.
Крім рукописів, були також: течка з персональними документами, течка з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, І. Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Ґонти (очевидно, Івана Лютого-Лютенка), підстаршин та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім’янціва та інші.
Пані Олена Дяченко зверталася до всіх, хто має листи від Петра Дяченка, скласти їх до загального архіву, який після остаточного впорядкування буде переданий до відповідної установи. Що казати! Гідне поваги і наслідування ставлення до спадщини українського старшини!
“Такими вони були!”
І ще... Автор загалом змістовного дослідження про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно позитивно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зворушливо зазначає дослідник, проти “своїх колишніх друзів та колег”. Добродій Руккас оцінив це як “безпринципність” Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає “неоднозначною”.
Дивне, як на мене, мислення демонструє київський історик, ще раз підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.
Невже А. Руккас не розуміє, що “колеги” Петра Дяченка в 1930-х роках у час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку та розділили її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 – 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Галичини, Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює “неоднозначно” (бо ж ця формація також воювала проти поляків, як і бригада Петра Дяченка)?
То на чиєму ж тоді боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Невже очима її сусідів?
Як би не було, вже нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: “Воля України або смерть!”
І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Хворий на тиф командир за допомогою козаків із великим зусиллям сідає на коня, і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підносить руку, і, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів...
А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров’ю козак із дівочим обличчям, сором’язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”
Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!
Таке не забувається...
Але ж ми забули...
Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!
