Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя...

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Можна уявити радість козаків-полтавців – вони поверталися на рідну Полтавщину, та ще й зі зброєю в руках!

З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Завдання було захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на це повітове місто. Лютувала дика хуртовина. Сніг, мов гострі голки, забивав всім очі та вуха... О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.

3-тя і 4-та сотні під командуванням поручника Броже рушили до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Та червоні поставили жорсткий опір.

Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорношличників ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.

Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не бажав... Протримавши половину міста до вечора, запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги. По дорозі порубали комуністичний відділ.

Наслідком рейду на Золотоношу було те, що близько сотні душ ворогів України відлетіли у пекло. Чорношличники теж мали втрати – чотирьох забитих і трьох поранених.

Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, евакуювався до Полтави. А Чорні тим часом отримали наказ повертатися на правий берег Дніпра.

Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковникові Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб “нахилити їх до повороту на Правобережжя”.

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом “та, як завжди жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів... Селянство також поділяло смуток козаків... в усіх селах, де проходили, чути було: “Покидаєте нас?..”

Навіки залишали свою малу батьківщину і запорожці.

Дніпро перебрели 18 лютого. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, котрих покинули в селах під опікою добрих людей...

19 лютого рушили на Холодний Яр. “Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? – писав Петро Дяченко. – Дух преславної, хоч (і) сумної минувшини України витав над цим густим, непрохідним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велися тільки про минуле. Імена Залізняка, Ґонти лунали в повітрі...”

20 лютого рано-вранці при вимарші з холодноярського села Грушківки зламалась вісь єдиної гармати Чорних. Направити не було жодної можливості. Як не тяжко було, та довелося кидати її. “Більшість гарматників зі слізьми на очах прощалися з нею, мов з улюбленою дівчиною. Дійсно, вона біля року з самих Святеньких хуторів вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гарматників, бо цілком поділяли їхню втрату...”

У перший день весни шаблі чорношличників співали вже у Голованівську. Півсотні червоних навіки вгамувались у цей березневий вечір. 60 осіб, переважно кацапчуків, вчорашніх денікінців, було взято у неволю. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах не сповіщав, то неважко передбачити, що вони поспішили наздоганяти своїх товаришів на шляху до пекла. Адже взимку полонених нема.

4 березня полк пішов на Хощевату. Тут розігралася трагедія. Місцеві комуністи та збаламучені ними місцеві парубчаки зустріли чорношличників пострілами. “Поплатились страшенно, – згадував Петро Дяченко. – Коло 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в р. Богові...”

5 березня козацтво вже було в Гайвороні.

Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який разом із червоними москалями нараховував до 12 тисяч осіб, вирішили й тут утнути несподіванку. Козакам і старшинам було відомо, “яка велика сила в Бершаді, але жадному з них не прийшло до голови сумніватися в успіхові”.

Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові – поручнику Броже. Завдання той виконав філігранно – не проливши української крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника.

У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.

Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками. Це були переважно гарматники, “як видно, не хотіли кидати своїх гармат”. Решта лишилася в червоному таборі.

Наказавши полку повертатися до Гайворона, Петро Дяченко зі своїм почтом на якийсь час лишився у Бершаді – аби дослухати балачку, яка велася по телефону. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на с. Устє, а командири бригад під тим чи іншим приводом відмовлялись. У того, мовляв, “мужва” боса, інший боявся за свої “флянки”, третій казав, що немає достатньо набоїв. Нарешті Дяченко не витримав і заявив у трубку, що бригади вже можуть наступати, бо чорношличники вже відійшли, в селі лишився тільки роз’їзд, який теж не баритиметься. Подякувавши за гармати, попрощався і поїхав наздоганяти свій полк...

17 березня заночували у Богополі. Петро Дяченко зазначав, що місцеві селяни були “незадоволені жидівським населенням, яке приймає широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала (їх) від погрому”…

Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії. І це місто треба було взяти багнетами та шаблями. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли шаблі Чорних запорожців...

А 6 травня в районі Ямполя роз’їзд чорношличників зустрівся з роз’їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. Таким чином з’єдналися “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).

Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Василь Совенко.

Похід завершився на високій ноті. Всі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного хреста, який у системі відзначень українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Нагородили і Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його, командира найкращого полку української армії (оцінка командарма Михайла Омеляновича-Павленка), підвищили до звання полковника Армії УНР.

І знову чорношличники поринули у бої за звільнення Батьківщини. Про один із них (під Бурштином влітку 1920 року) розповів запорожець Лавро Кемпе...