Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату (сотника Чорниці), що вела бій із панцерником... Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох”.

А ось спогад козака-чорношличника Лавра Кемпе з Володарки, що під Києвом. “Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... – писав він. – На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому йому наслідувало.

Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала) втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості (боїв) була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25 років. – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...”

Народився Петро Дяченко 30 січня 1895 р. у с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків (1 січня 1916 року).

Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана.

17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Полкова присяга звучала як пісня:

Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях, був вірний їй.

“Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою”. Ці слова є й характеристикою невтомного вояка Петра Дяченка.

У березні 1918 р. він взяв участь у звільненні рідної Полтавщини та не чужої Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь, який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.

Після державного перевороту 29 квітня, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. полтавця призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. – курінним...

22 січня в Кременчуці почався новий акт української трагедії: за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника Петра Болбочана – найавторитетнішого серед українського війська діяча.

Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою, в с. Крюкове, козаки роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку, який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана утримало Дяченка від подальшого застосування зброї...

Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося і звернення командирів полків Запорозької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро Дяченко.

Він та інші старшини-запорожці мали намір зв’язатися з Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати їх доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Але Болбочан категорично заборонив їм проведення цієї акції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт, пролилася братня кров “і прийшов кінець Україні”. Та, коли чорношличники довідалися, що полковника Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка “мала зробити напад на станцію Балин”, де утримувався колишній командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на цей ризикований крок.

Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, “що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим”. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники взнали про розстріл Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”.

27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.

“Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, зажди сам шукав ворога та б’є його – де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах “Чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б “Чорношличники” не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “Чорних”, той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки “Чорних”.

Петро Самутин писав, що до підлеглих Петро Дяченко “був аж занадто вимогливим”... Хто зна, занадто чи ні... Як би там не було, але коли командири сотень не могли дати собі раду з якимось шибайголовою, то саме Петро Дяченко брав того собі в ординарці. В нього всі галабурдники одразу ставали шовкові, пізнавали на собі отаманову нагайку, а хто й батьківську кулю. В бою такі урвиголови “були не заступлені, а в спокійний час треба було твердої руки”, казав Дяченко...