Розгортанню ж масового народного руху передували такі події. Петро І, прагнучи покінчити з традиційним правом як запорозьких, так і донських козаків на самоврядування, заборонити їм приймати до себе селян-утікачів, котрі становили основне джерело поповнення їхнього гурту, 6 липня 1707 р. видав князю Ю.Долгорукому указ про захоплення у восьми станицях і повернення на попередні місця проживання до своїх можновладців близько 3 тис. різного "званія" осіб. Пошуки та захоплення втікачів супроводжувалися з боку солдатів нечуваними жорстокостями. Один із сучасників тих подій засвідчував: "...Многие станицы огнем выжгли и многих старожилых казаков кнутом били, губы и носы резали и младенцев по деревьям вешали, также женску полу и девичья брали к себе для блудного помышления в постелю". У багатьох посполитих ці репресивні заходи викликали невдоволення і різкий протест. Нагодою поквитатися з царськими сановниками, що зловживали владою, а заодно і з місцевою старшиною скористався Булавін, який саме тоді охороняв кордон поблизу р.Донець та м.Бахмут, де Донське військо мало у власності соляні варниці й козаки займалися промислами.
З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, Кіндрат Опанасович спочатку пішов у степ, потім досяг берега Айдари й поблизу Шульгінського городка у ніч з 8(19) на 9(20) жовтня несподівано напав на каральний полк під командуванням Долгорукого, що налічував 1 тис. чоловік. Князя, офіцерів і солдатів було забито. Досить швидко чисельність повстанців зросла з 200-250 чоловік до 2 тис., а народний рух поширився на всі станиці верхньої течії Дону.
"Прелестное письмо" отамана М.Голого -
ватажка народного руху. 1708 р.
Коли цар довідався "о возмущеніи" в цьому регіоні, він послав значні регулярні війська для придушення повстання. Водночас донський отаман Лук'ян Максимов наказав мешканцям станиць "не слухати" Булавіна і також вирушив на "заколотників". Ватажок останніх планував зібрати якомога більше прихильників, а потім вирушити на Воронеж і Москву "губить" бояр, ратних людей та німців, які "заполонили" російський престол. Проте вже перша сутичка із загонами Л.Максимова поблизу Закотного городка змусила його в листопаді відступити до Бахмута, де він збирався дочекатися допомоги від запорожців, татар і нібито самого І.Мазепи. Незабаром Булавін наказав своїм сподвижникам М.Голому, С.Драному, І.Некрасову, Л.Хохлу (Хохлачу) та деяким іншим перейти Донець і стати за р.Міус, сподіваючись на нове поповнення за рахунок втікачів з Гетьманщини та Дону. За річкою, на території володінь низовиків, Булавін залишив основні загони, а сам із невеликим гуртом козаків поспішив до фортеці Кодак. Звідти отаман подався до Коша, щоб домовитися про допомогу з давніми союзниками донців - запорожцями. Є підстави вважати, що таємна угода між ними тоді була досягнута, хоча січова старшина й намагалася відмовити низовиків від масового виступу на боці Булавіна. Деякі дослідники доводили, що той діяв на українських землях за прихованого сприяння гетьмана. Однак документально довести таке досить складно. Воднораз із джерел відомо: Мазепа офіційно надіслав запорожцям спеціальний універсал із наказом заарештувати Булавіна й, закутого в кайдани, привезти до його резиденції в Батурин. Цілком очевидно, що в тих політичних обставинах володар булави, коли він хотів її зберегти, не міг діяти інакше. Про те, якими були справжні наміри Мазепи, ми можемо лише здогадуватися. Власних думок він ще не довіряв тоді нікому, навіть близьким і рідним людям.
Зрештою січовики дозволили Булавіну та його сподвижникам до весни отаборитися навколо Кодака й вербувати добровольців. Для цього отаман відрядив спеціальних уповноважених з відповідними листами-закликами в Україну й південні повіти Росії. Особливу увагу він приділив агітації на Дону. Гасла Булавіна були досить типовими для того часу: проти засилля можновладців, несправедливостей царського уряду, за ширше впровадження (чи збереження) козацького самоврядування.
Державці також готувалися до рішучої сутички. Назустріч повстанцям вони послали 20 тис. регулярних військ під командуванням брата вбитого князя Долгорукого - Василя Володимировича. Крім того, за наказом "згори" 7 березня 1708 р. I.Мазепа організував проти булавінців виступ Полтавського та кінного охотницького полків.
Ранньою весною того ж року, полишивши Кодак і дійшовши до р.Міус, Булавін разом із загонами С.Безпалого, М.Голого, С.Драного, І.Некрасова, Л.Хохлача (загалом - близько 9 тис. чоловік) майнув на Дон. Перетнути їм шлях вирушив із Черкаська отаман Л.Максимов з "вірнопідданими" донськими козаками. Максимову вдалося на р.Голуба розбити передовий загін бунтівників і вийти на їхні головні сили. 20 квітня стався кривавий бій. У його підсумку Максимов зазнав відчутної поразки, втратив гармати і з невеликими залишками вояків відступив до осередку місцевого козацтва - Черкаська.
Навздогін за ними кинувся Булавін. 12 травня, подолавши по дорозі опір деяких станиць, що підтримували уряд, він хитрістю й силою захопив Черкаськ. Відтявши голови кільком старшинам-угодовцям, поміж них і Л.Максимову, а також покаравши інших супротивників, повстанці на загальній козацькій раді (колі) проголосили свого головного ватажка військовим отаманом.
Яскраві успіхи булавінців спричинили значне посилення протесту з боку пригніченого населення. Селяни, рядові козаки та робітні люди проганяли поміщиків з їхніх маєтків, карали сановників, повсюдно запроваджували самоврядування. Дух непокори урядовцям охопив Дон, понад 40 повітів Південної Росії, де мешкало, крім росіян, багато українців, а також велику територію Слобожанщини. Зокрема, в межах Слобідської України повстанців очолювали Безпалий, Голий, Драний. Основну ж свою військову силу Булавін спрямував на Азов. Не відмовився він і від намірів штурмом узяти Москву, розраховуючи на участь у поході не тільки російських та українських козаків і посполитих, а й терських козаків, жителів Приволжя тощо.
Тим часом на Січі спалахнула бійка між сіромою, яка підтримувала наміри Булавіна, та старшинами із заможними козаками, котрі негативно поставилися до участі запорожців у війні. З Києва сюди навіть прибули свщеники, щоб умовити низовиків не приставати до бунтівників. Проте переважна більшість козаків спромоглася переобрати кошового отамана та суддю й вирішила виступити, щоб приєднатися до повстанців.
Однак це вже не могло врятувати Булавіна. Розпорошивши підпорядковані йому загони, він зробив свою поразку неминучою. Царське військо чисельністю 32 тис. чоловік, до складу якого входили козаки на чолі з ізюмським полковником Ф.Шидловським, не могло цим не скористатися й 2(13) липня поблизу м.Тора в урочищі Крива Лука наголову розбило ватаги С.Безпалого та С.Драного. Незабаром під Азовом була "розвіяна" й основна частина (до 5 тис. чоловік) булавінців.
Відчуваючи непевність становища Булавіна й дуже поріділих лав його прихильників, супротивники отамана під керівництвом обраного ними старшини І.Зерщикова організували в Черкаську змову. Внаслідок неї, за деякими даними, Булавін, оточений ворогами, 7(18) липня застрелився.[15]
Частина його найближчих сподвижників була схоплена й відправлена до Москви, де зазнала різних покарань з боку влади.
Після загибелі ватажка певна кількість булавінців, керована І.Некрасовнм, відступила у межі володінь кримського хан - на Кубань. Загони М.Голого та С.Безпалого боролися до початку 1709 р. Однак опір повстанців неухильно згасав.
Придушивши повстання, каральні війська спалили десятки донських станиць і сотні сіл, мешканці яких брали в ньому участь, закатували тисячі полонених, причому не милували ні жінок, ні дітей. Старшину ж, яка виступила проти Булавіна, царський уряд щедро нагородив. Козацька верхівка Ізюмського полку, зокрема, одержала у винагороду землі вздовж річок Бахмут, Красна і Чорний Жеребець, а також дозвіл засновувати там соляні "заводи".
