Уже ставши гетьманом, Скоропадський часто обговорював питання воєнної тактики і стратегії зі своїми генеральними старшинами та полковниками, учасниками Північної війни 1700-1721 pp. - генерал-фельдмаршалом Б.Шереметьєвим; одним із найближчих до Петра І, керівником Посольского приказу, державним канцлером Г.Головкіним, а також генерал-майором Г.Волконським; московським комендантом, полковником М.Гагаріним[14] та багатьма іншими.

Щоправда, не завжди такого роду спілкування було щирим і відвертим. Зокрема, після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ під час російсько-українсько-шведської кампанії 1708-1709 pp. цар вважав усіх старшин і козаків зрадниками. 8 червня 1709 p. з табору під Полтавою він пише листа до князя Г.Долгорукого, в якому прямо наказує: "А что о отакованье неприятеля от нас, не объявляй гетману, дабы не пронеслось, но секретно сие дело держи". І це в той час, коли український гетьман тримав напоготові козацькі полки, щоб за найменшої скрути прийти на допомогу своєму сюзеренові! Щоб приховати від Скоропадського перебіг Полтавської баталії, всю інформацію про неї Петро І доручає "просіювати" Долгорукому - досить спритному дипломату, послові в Польщі протягом 1700-1721 pp. (з невеликими перервами). Козацькі загони, головно, використовувалися для охорони "кордонів" бойових дій.

Полтавська баталія. З гравюри XVIII cт.

Хоч би як там було, але саме внаслідок спільних нападів полків Скоропадського та драгунських загонів генерала Ренне частина шведів змушена була відступити з-під с.Жуки до Полтави.

Не дивно, що надалі воєнна діяльність позбавленого довіри сюзерена І. Скоропадського стає менш виразною та епізодичною.

Однак від часу до часу цар прагне показати гетьманові, що цінує його заслуги в боротьбі із зовнішнім ворогом. Яскраво це виявилося, як свідчить "Дневник военных действий Полтавской победы", після розгрому армії Карла XII. 10 липня 1709 р. володаря булави разом із полковниками та "начальними людми" запросили в царські намети до святково прибраного столу. Петро І похвалив їх за службу, нагородив Скоропадського і вищу старшину золотими медалями, пожалував 100 тис. крб. "всему малороссийскому войску", 4 тис. - волоським найманцям, 20 тис. - козакам і калмикам.

Навесні наступного року, напередодні російсько-турецької війни 1710-1713 pp., гетьман одержав наказ зміцнити фортифікації Києва, а протягом літа здійснив похід "внутрь Малороссии".

На початку 1711 р., згідно з царським указом і розпорядженням Головкіна, гетьман займався підготовкою кількох тисяч козаків із Полтавського та Лубенського полків для відправлення в Азовську губернію, щоб охороняти кордони від нападу ворога. Потім він виступив у воєнний похід до Криму, оберігав кордон від р.Донець до р.Буг, побував, зокрема, під Кам яним Затоном, де мав свій головний штаб. Про те, як проходив похід у межах Лівобережжя, довідуємося з листа Д.Голіцина від 6 квітня того ж року: "... в переходе из Лубен до Прилуки зараспутьем дорожным конечно не без трудности имело быть..." А далі Голіцин звертається до Скоропадського:"... И поход свой забираешь в Полк Переяславскій и к побережью, и что... по присланному ц.в. (царською величністю - авт.) указу, велено отправить за Днепр в армію к Волоским границам с господином полковником миргородским 4.000 число людей из регименту Вашего, а с 20.000 регименту - ж Вашего войсками велено... стоять на той стороне у Днепра... О трудностях Ваших в набираній онаго войска известен, и хотя сіє... не без труда воистино есть, токмо надеюсь, что сіє впред к лучшему явится, и за уведомленіе того благодарствую".

Полтавська баталія. З гравюри XVIII cт.

Важливо зазначити, що саме в цей час гетьман "насмілюється" радити цареві й деяким його міністрам, як краще було б чинити з ворогом. Цікаво, що цар поради "изволил принять милостиво, також и господа министры оные приняли за благо". У листі до гетьмана від 30 червня 1711 р. Головкін визнає, що коли той прийшов "с войски к Днепру к порогу Кадацкому, и из стругов хлеб выгрузи, велел переносить и перевозить ниже других порогов, а струги препроводить чрез порогі порозжіе, и сіе изрядно... учинил, и царское величество изволил сіе принять милостиво".

Для 1712 р. маємо відомості, що Скоропадський і фельдмаршал Б.Шереметьєв стояли з військами в Києві "й город робили". У кінці листопада - на початку грудня російський воєначальник за наказом Петра І мав вийти з України до Смоленська. Тоді гетьман зустрівся з фельдмаршалом у Новгороді-Сіверському й попросив, щоб той на випадок нападу Орлика, Горленка чи Петрика із запорожцями на Правобережжя "для лутчей целости и охранения той Украины не виводив би всі свої війська. Фельдмаршал відповів відмовою, бо не мав спеціального дозволу царя. "Без указу, - наголосив Шереметьєв, - от корпуса своего не токмо брегады, но и полка оставити невозможно".

У 1713 р. Скоропадський із козацькими полками "стояв" у Києві й споруджував вал уздовж річки Либідь до Подолу від "московського міста" понад горою Кожум'яки. В тому ж році він доручив старшині Г.Скорупі та підполковнику Жданову утворити "комісії", щоб у полках Київському, Ніжинському, Чернігівському і Стародубському на кордоні виставити застави й перевіряти всіх, хто приїздив до Гетьманщини й виїздив за її межі. Для такого кроку були всі підстави, оскільки саме тоді кримська орда тільки під Києвом забрала в полон 10 тис. чоловік.

Протягом 1715 р. гетьман продовжував стояти на березі Дніпра біля Києва "с знатным корпусом войск своих", стежив за рухом війська польських шляхтичів, а також був готовий у разі потреби "прикрити" українських переселенців із Правобережжя на Лівобережжя.

У 1716 р. Скоропадський перейшов до Гадяча, а всі козацькі загони зосередив навколо міста.

У 1718 й 1719 pp. українські та російські полки "робыли перекоп" під Царицином, у степу від Дону до Волги ("Олги"), а пізніше здійснили похід "до Тереку и далей в землю персидскую, до Дербента" (Чернігівський літопис).

Залучений нами документальний матеріал, оцінки відомих воєначальників, сучасників І.Скоропадського, переконують, що гетьман добре розумівся на воєнному мистецтві, був досить винахідливим у боротьбі з ворогом. Фактично про всі воєнні дії, котрі бодай якось стосувалися Гетьманщини, він знав і відповідно до своїх можливостей (підкреслення наше - авт.) керманича держави коригував їх на користь України.

Що ж до Північної війни, то після кількох поразок Швеції вона завершилася перемогою Росії. Підписання між двома країнами Ніштадського мирного договору в 1721 р. висунуло в недалекому минулому відсталу Московію в ряд великих європейських держав, закріпило за нею узбережжя Балтійського моря й розв'язало цареві руки в справі - скасування інституту гетьманства на виснаженому Лівобережжі.

Безпосередньо стосувалося українців велике козацько-селянське повстання 1707-1708 pp., яке вчені-суспільствознавці нерідко визначають як війну, називаючи його за ім'ям керівника - донського походного отамана Кіндрата Опанасовича Булавіна (бл. 1660-1708 pp.). До останнього часу, ймовірно, через брак документального матеріалу, а частково - з ідеологічних міркувань, історики (переважно радянської доби) фактично замовчували роль ватажка донських козаків у політиці гетьмана І.Мазепи. Проте є вагомі підстави для того, щоб твердити: у пошуках шляхів до незалежності Гетьманщини, коли гетьман таємно підбирав спільників у цій справі, він значною мірою розраховував на підтримку донців і конкретно К.Булавіна.