З погляду колишнього професора Українського вільного університету в Празі Сергія Шелухіна, в XVII-XVIII ст. політонім "Україна" широко застосовувався в зарубіжній публіцистиці, а саме "українське ім'я" вважалося символом свободи і боротьби за права та вольності; народ прославлявся за "свободолюбіє". В Единбурзі (Шотландія) в 1685 р. побачила світ книжка О.Тайлера про українців, в якій наголошується: "Україна - це край, населений волелюбною нацією козаків.., які дуже закохані в свободу і не терплять нічийого ярма".

* * *

Отже, в духовному житті українців, які проживали на території Російської держави, протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. сталися помітні зміни. Вони обумовлювались як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Зокрема, зменшення чисельності й звуження функціональних можливостей козацтва, яскраво виражені тенденції до закріпачення значної частини населення, помітне зросійщення місцевої еліти, поступова ліквідація царизмом української автономії гальмували, а часом зводили нанівець розвиток державницької ідеї, науки і культури. Нерідко національний колорит у побуті й звичаях корінних жителів витісняли нові "надбання", привнесені із сусідніх держав, країн Західної Європи. І все ж, незважаючи на всілякі негаразди, Лівобережжя, Слобожанщина й Запорожжя зберігали суспільно-політичні особливості. Тут діяло власне судочинство й існували своєрідні норми поведінки, характерними ознаками відзначалися вбрання, харчування та зачіски людей. У письменстві дедалі виразніше виступала народно-розмовна основа, стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної. Велику роль у цьому процесі відіграла національна школа, освіта. Фактично в усіх галузях мистецтва відбувся відхід від суто релігійної ідеології - її стала витісняти світська тематика. Саме в досліджуваний період в Україні зародився, а потім розвинувся театр. Гордістю Російської держави стали діячі культури і освіти, вчені-вихованці Києво-Могилянської колегії (академії). Чернігівського, Харківського та Переяславського колегіумів: С.Полоцький, Ф.Прокопович, Г.Сковорода, М.Гнєдич, Г.Базилевич, В.Барський (Григорович-Барський), М.Ханенко, Г.Полетика та інші. Більшість із них добилася загальноєвропейського визнання, була знана в країнах Сходу.

На зламі XVII-XVIII ст. подальший суспільно-політичний і економічний розвиток Російської держави гостро потребував виходів до Чорного та Азовського морів, звільнення давніх руських земель на Півдні з-під влади турецького султана і його васала кримського хана. Перманентні напади кримських татар надовго спустошували великі масиви землі, підривали на прикордонні народне господарство, робили вкрай небезпечною торгівлю українців і росіян з населенням країн Близького Сходу й Середземномор'я. Тут постійно існувала загроза людському життю.

У вересні 1686 p. відповідно до царського указу розпочалася підготовка воєнного походу в Крим. Для цього на демаркаційній лінії між Кримським ханством і Російською державою уряд із Москви наказав зосередити значні збройні сили. В Охтирці, Сумах, Красному Куті стали полки Большого, Бєлгородського і Сєвського розрядів, а козаки Гетьманщини (переважно її лівобережної частини) та низовики зобов'язувалися активніше "чинить промысел", тобто, робити бойові виправи проти загонів кримчан. У травні наступного року російська армія, яка, за даними різних джерел, нараховувала від 100 до 150 тис. чоловік, виступила з України на чолі з князем В.Голіциним. Через кілька днів до неї приєдналося 50-тисячне українське військо під головуванням гетьмана І.Самойловича. Донські й запорозькі козаки мали узгодити свої дії з обома керманичами й завдати одночасних ударів по супротивнику. В червні об'єднані сили з великими труднощами перетнули річки Самару та Кінські Води (нині - Конка) й розташувалися в урочищі Великий Луг. Однак татари, щоб зупинити подальше просування головних сил російсько-української армії, підпалили на їхньому шляху степ.

Пам'ятник на могилі кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка.

Цей стратегічний акт спричинив нестачу продовольства, води, фуражу, що врешті й обумовило невдале завершення походу та відхід військ у межі Російської держави. Рішення про повернення було прийнято 17 червня, а вже на початку липня армія прибула на Полтавщину. Щоб якось приховати прикрий відступ і ввести в оману ворога, відокремлені від основної частини 30 тис. козаків і солдатів у пониззі Дніпра протягом певного часу імітували підготовку до бойових дій.

Скориставшись ситуацією, що склалася, гетьманська опозиція зі старшин, підтримана В.Голіциним, поклала всю провину за невдалий рейд на І.Самойловича. Царський уряд, враховуючи ту обставину, що Самойлович негативно ставився до війни з Туреччиною та Кримським ханством, задовольнив вимогу місцевої еліти й позбавив його булави. Самойловича заарештували й заслали до Сибіру.

Протягом 1688 р. та на початку наступного підготовкою до нового виступу українського війська на Південь за вказівкою з Москви займався вже І.Мазепа. На той час політична ситуація для Російської держави змінилася на гірше, бо королівська влада Речі Посполитої стала домовлятися з Туреччиною про мир. Напровесні 1689 p. російсько-українське військо (близько 150 тис. чоловік) виступило на Крим і в травні дійшло до урочища Зелена Долина (на північ від Перекопсько-го перешийка), де в кривавому бою перемогло загони кримського хана. Наблизившись до Перекопа, об'єднана армія через велику спеку, нестачу,води, масовий падіж коней навіть не змогла розпочати штурм фортеці. Трагічні обставини змусили Голіцина облишити марні сподівання підкорити ворога й відступити на Лівобережжя.

Попри очевидні невдачі обох походів, все ж було розпочато наступ на Кримське ханство, активізувалася боротьба за припинення турецько-татарських нападів на українські й російські землі. Водночас описані вище події стали однією з причин падіння Софії Олексіївни та її фаворита В.Голіцина. Петро І, який набирав дедалі більшої сили, в серпні 1689 p. усунув свою старшу сестру від влади й ув'язнив її в Новодівичому монастирі.

В останні роки XVII ст. напади татар на Україну тривали. Для їх припинення на початку осені 1694 p. відбувся великий похід козаків Лубенського, Ніжинського, Переяславського, Чернігівського, Фастівського, а також деяких інших полків під головуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба проти Буджацької орди. Українські збройні сили досягли в ньому значних успіхів, зокрема розгромили татарську паланку Ганкушлі.

У тому ж році царський уряд вирішив укотре спробувати здобута вихід до Азовського моря. Планувалося посилити воєнні дії проти Туреччини та Кримського ханства, зосередити основну увагу на здобутті фортеці Азов як важливого стратегічного пункту й створити в цьому районі морський флот. Водночас готувався виступ війська в пониззя Дніпра для "промысла над Крымом", щоб відвернути увагу ворога й роз'єднати його сили.

Навесні 1695 р. завдяки наполегливості й прямому втручанню Петра І воєнна кампанія розпочалася. У підсумку так званих Азово-Дніпровських походів (завершились у 1696 р.) російській армії за участю багатотисячних полків українських козаків (загалом до 20 тис. чо ловік) вдалося здобути Азов і зруйнувати турецько-татарські фортеці в пониззі Дніпра, Це стало важливим етапом у боротьбі за визволення Північного Причорномор'я. Зокрема, лівобережні полки спромоглися штурмом узяти фортецю Кизикермен, а запорожці, які на чайках і успішно здійснювали блокаду ворога з боку Дніпра, примусили капітулювати захисників Гаванської (Мустриткерменської) фортеці. З огляду на це дві інші - Асланкермен і Мубеуреккермен - склали зброю без опору. Низовики під керівництвом кошового Івана Гусака завдали значних втрат гарнізонові фортеці, розташованої на Перевізному причалі (навпроти Очакова), розгромили татарський загін біля р.Кінські Води. На воді проти турецької флотилії успішно діяли січовики на чайках, очолювані отаманом Яковом Морозом, полковником Григорієм Сагайдачним, Петром Сорочинським та деякими іншими.