― Хтось іде, ― обізвалася мати. ― Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?

Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:

― Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?

― За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, ― бурмочу собі під ніс. ― Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!

― І скажеш таке, ― розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи ― хтось довго на морозі ходив.

Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.

― Добрий вечір! ― вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. ― Ну й мороз узявся на ніч ― аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? ― киває на пляшки.

― Можна і в піч, ― дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.

Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, ― він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів ― вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.

― Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, ― казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. ― Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.

Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, ― знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, ― шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...

Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:

― Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, ― сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер ― інші.

― Не таке воно й трудне, ― сказав тато. ― За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер ― тридцять.

― Справді? ― здивувався дядько. ― Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, ― він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.

― Все ціну звіряє, ― насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг...

Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.

― То як ви проживаєте в цих хоромах? ― гупає дядько Яків промерзлими чобітьми. ― Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла ― не від багатства?

― Та ні, від злиднів. Вони вночі гарцюють по хаті і все питають, коли ти прийдеш і потрясеш калиткою, ― оживають бісики в батькових очах. ― Щось ти, Якове, дуже веселий сьогодні. Обдурив когось?

― А щоб тебе! Пізнаю свого правдивого брата, ― засміявся дядько, і засміялись на його виду усі віспинки. Але чоловік не журиться ними, а іноді з усміхом і каже: "Мав собі колись нічого обличчя, та дідько підлатав його решетом".

― То звідки до тебе радість прийшла? ― насмішкувато допитується тато і навіть на мене дивиться веселіше.

― Питаєшся, звідки радість прийшла? От з цих шести пальців, ― простягнув брат братові обидві руки. ― Хоч вони й сироти, а не зледащіли, і щось у них таки є. Сьогодні прискочили до мене з Літина, щоб я поворожив біля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навіть інженер порався і нічого не зробив. А хтось і здогадався послати за Яковом! ― Дядько аж підростає посеред хати.

― І як? ― усміхнувся тато.

― Таки полагодив! ― завзято гупає чобітьми дядько Яків. ― І за неповний день заробив дурні гроші ― аж десять карбованців сріблом. Ще й могорич поставили.

― Аж десять сріблом?! ― не повірила мати.

― Перелічіть! ― Дядько повагом виймає з кишені чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. ― Бери, Панасе, на корову!

Від цього дива у матері випав починок з руки, і вона, певне, вже побачила в торзі свою корову.

― Спасибі, Якове, спасибі, ― зникають бісики з батькових очей. ― А я вже грішив на тебе.

― І варто було, ― смутніє дядько. ― Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душі, інколи й вимиваю його, а до кінця вимити не можу... От сам скажи: нащо мені було забирати батькову катрагу? Хіба своєї не маю? Так ні, змізкував забрати і залишив рідного брата з однією клунею, ще й копійку його хотів утаїти. То не батожити мене за це? От сьогодні я каюся, а завтра знов таки за це саме візьмусь.

― То скрути свій норов, Якове, поки він тебе не скрутив, ― з жалем глянув батько на брата.

― Не можу скрутити його, ― аж зітхнув дядько. ― Він, клятий, міцніший за мене.

― І чого?

― Чого? ― ще більше звузив чоловік очі, а віспинки на його виду поглибшали. ― Бо ношу страх біля серця.

― Ви носите страх біля серця?! ― не повірила мама. ― То як же ви снаряди розбираєте?

― Що снаряди! ― поглянув кудись удалину дядько Яків. ― Є страшніше за них.

― Що ж воно?

― Страшніше ― мужицька старість, отой день, коли тебе не захочуть слухати ні твої п'ять пальців, ні твій цурпалок, коли ти станеш нікому не потрібним трухляком, а з кутків на тебе забликають злидні. Того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій, а вона ж, гидомирна, й несе тобі тільки паскудство, невідчепно дрібнить і мізки, і душу. Добре знаю, що треба жити по правді. Але знаю і друге: роби по правді ― очі вилізуть. Того й бредеш поміж двома берегами, рятуючи тіло і топлячи душу. ― Дядько сумно подивився на мене. ― Може, вони, діти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер більшовики і в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?

Зачудований і вражений дядьковим словом, я не знаю, що відповісти, і за мене заговорив тато:

― Яка йому випаде доля ― ніхто не вгадає, тільки знаю: буде він жити по правді, не побреде між двома берегами, ― батько підійшов до мене і так поклав мені на голову руку, що я й досі чую її тепло. ― Так, сину?

― Еге ж, ― вдячно дивлюсь на тата і вже дивуюсь, як він може інколи сварити, а то й замахуватись на мене ремінцем.

Дядько Яків недовірливо похитав головою, хмикнув:

― Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.

― Це нащо йому такий торг? ― сполохано озвалася мати.

― За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.

― Який ви, Якове, недобрий, ― зітхнула мати.

― От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік ― від Івана й до царя ― має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе. А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.

― Це хто?

― Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, ― вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда ― вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.