― А ви не збирали в селі подать із городів? ― ошкірився Бабенко.

― Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, ― неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.

Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, ― нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну.

За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:

― І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?

― А на чому б я тоді яєчню пряжив? ― обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:

― Відпустіть його додому пряжити яєчню.

Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:

― Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить...

А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?

― Ти що, приїхав сюди зуби продавати? ― гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.

― Нащо мені ця кумедія? ― споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.

― А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?

― Щоб краще вітряк молов.

І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:

― То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:

― Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

― Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, ― може, вона волошка?

― То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?

Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.

Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.

― Що ти робиш, дитино? ― аж застогнав мельник. ― Зірвешся з крила ― батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш... Не гнівайся на мене ― бив тебе не я, а моя печаль.

Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.

― Не будеш більше так робити? ― провів дядько рукою по очах.

― Ні.

― Побожись.

Я побожився.

― От і маю собі хрещеника, ― посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...

Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:

― В тебе яка гречка?

― Яка ж вона може бути?

― Золота чи проста?

― Мішана: трохи золота, а трохи проста.

― Значить, на багатство йдеться, ― жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.

― Чого ви пропустили на дурняк замурзу? ― невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

― Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, ― безжурно відповів мельник.

― Еге ж, еге ж, ― погодилось кілька голосів. ― Малого треба раніше відпустити. ― І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.

Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:

Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.

― Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? ― розважливо обзивається згори приємний баритон. ― І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?

І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:

― Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.

А розумник безтурботно відповідає:

― Видно, з чиєї голови виросте довбня.

І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:

― Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, ― муку розвіє!

Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.

І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

― А хто це на дурничку причепився до саней?! ― гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.

― Хі-хі-хі, ― озивається придушений сміх.

― Ану, покажися ― побачимо, кого веземо! ― грізніє мій голос.

― Це я, ― підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.