― Що набіл, головне ― рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...

Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.

― Де ти бачив сало на дві долоні?

― На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.

― А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ― нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ― Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ― і звертається до дядька: ― Гляди, ще здохне воно.

― Не здохне, доріжемо, ― втішає чоловік жінку.

― Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ― допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.

― А як же інакше?! Ось подивись ― тепер срібло на них, ― ворухнув батогом паморозь на підручному, ― збереш срібло ― золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.

― А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ― обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.

― Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ― крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.

― Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ― застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ― Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.

Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?

― Вйо, мої, не чужі! ― шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ― здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ― як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:

― Тпру, тпру, змії!

― Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?

Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.

― Хіба ж я відав, що вони такі? ― справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. ― От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.

― Аж до самісіньких п'ят? ― враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.

― Ще й за п'ятами трохи лишиться, ― не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.

― І що ви скажете на це? ― примирливо розводить руками тітка Ликерія. ― Самі бачите: чоловік у мене ― як дуб, а розуму в баняку ― з жолудь.

― І нащо мої слова красти? ― не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. ― Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.

― Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. ― Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.

― І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? ― дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: ― А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?

― А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.

― Правда? ― радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.

― Правда, дядьку.

― Ну, спасибі, спасибі, ― дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.

Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.

 Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:

― Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

― Красивий, красивий, ― підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.

Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку ― землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.

― Ти куди отак метеш?

― Чого це мету?

― А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?

― Я назад не дивлюся.

― Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком ― і на ковзанку?

― Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.

― Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?

― Чого б вона мала надокучити?

― Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?

― А ви й не знаєте? ― відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.

― Ні, поки що не знаю.

― То пояснити?

― Пояснюй.

― За те, що в моїй голові меншає полови.

― От чого не бачу, того не бачу.

Я роблено зітхаю:

― Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.

― Яким же ти язиканем став! ― дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. ― А тепер ― гайда додому.

Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.

― Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.

― Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:

― Треба, Михайлику, змолоти гречки, ― поворухнув на плечах свого кулика.

― На жорнах? ― питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.

― Ні, на вітряку.

― На вітряку? ― оживаю трохи. ― Ми з вами поїдемо на вітряк?

― Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся ― продався, ― і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.

― На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:

― Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

― Аби ж ви так завжди казали.

― Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

― Еге, догадаєшся, що у вас...

― Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

― Де моє не пропадало! Поїду, тату!

― О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.

― Та хіба ж я не ваша дитина? ― одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...

От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги: