― Тато збирається жито сіяти, а мама ― вибирати коноплі.

― Ти ж пособляв їм улітку?

― Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.

― Ти жито жав? ― аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

― А чого ж! Наше селянське діло таке... ― і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

― І в'язати навчився?

― Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ― кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

― Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

― Трохи, ― і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

― Щось страшне було? ― одразу догадалась учителька.

― Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

― А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ― і собі зажурилась учителька, ― Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

― Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

― Дві копійки без копійки і копійку здачі, ― відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ― Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

― А що це в тебе?

― Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ― кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

― А я й годую з неї Обмінну, ― кажу, щоб відвести від себе насмішку.

― Брешеш! ― відрізав Улян.

― Ось подивись, ― і сьогодні годував! ― показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

― Справді! ― не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:

― І ви до нас?

― І я до вас, Михайлику.

― Може, вчитися?

― А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

― Спасибі. А що ви несете?

― Дивись! ― дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ― школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ― Що, Михайлику? ― кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

― Де ж ви дістали стільки?

― Аж у Вінниці.

― І що з цим добром будете робити?

― Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.

― Це, виходить, подарунок нам? ― радію я.

― Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ― Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ― А це, халамиднику, що за новина у тебе?

― Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

― То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

― Ось тобі від мене.

― Може, не треба? ― засумнівався я.

― Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

― Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

― Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.

― Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

― Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

― Політграмота.

― Політграмота? Це ж про що?

― Як тобі сказати? ― зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ― Ось космографія ― це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ― що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ― дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

― Везе ж декому, ― заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ― І що то за штука ― політграмота? Знаєш, чи де там?

― То чом не знаю? ― відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ― Є дві найвищі науки ― космографія і політграмота...

― Чим же вона найвища?

― Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

― Михайлику, це ти?! ― дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

― І ти вже прийшла до школи? ― не знаю, що сказати їй.

― Я перша прийшла, ― і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ― Все боялася, щоб не спізнитися.

― А може, ти хотіла всім сережки показати?

― Безсовісний, ― відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ― Я тобі щось принесла. Знаєш що?

― Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".

― Ти чого? ― одразу накостричився я.

― Бо щось знаю, ― хитро дивиться на мене й Любу. ― От розкажу всім хлопцям.

― Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ― скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ― Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

― Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

― Пусти! ― раптом заскиглив Цибуля. ― Он розчавиш перо.

― А набріхувати будеш?

― Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?