– Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.

Він не поворухнувся.

– До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.

Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.

– Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.

– Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.

Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.

– Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.

– Давайте, пане Блюменталь, зробимо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.

– Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім не зрозуміле.

– Так, пробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.

– А, ці пробні виїзди… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.

«Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».

– Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини.

Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі та сказав стиха, але чітко й дуже швидко:

– Скільки коштує ця машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».

Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.

– Надто дорого!

– Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

– Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.

– Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилось щось подібне на тінь усмішки.

– Слушно. Але ж машина справді надто дорога.

Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Він витяг із кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді підійшов до мене.

– Тут продається «кадилак»?

Я кивнув і мовчки витріщився на жовтий бамбуковий ціпочок того дженджика та на його замшеві рукавички.

– Можна подивитися? – спитав він спокійно й оком не змигнувши.

– Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюсь. Може, ви поки що почекаєте отам?

Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.

– Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.

– Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.

Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.

– Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.

Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.

– Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?…

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

– Зацікавитись – це ще не означає купити.

Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.

Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.

– Ну, то як? – привітав мене дженджик – Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад, як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

– По-ідіотському втнув! – заперечив я. – Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.

– Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

– Дурниці, – відповів я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…

– Та він ще прийде, – як завжди, із властивим йому оптимізмом, сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.

– Цей – не прийде, – переконано відповів я. – Але звідки в тебе цей бамбуковий ціпок і ці рукавички?

– Позичив. Отам, у крамниці «Бенн і компанія». У мене там є знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собі. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив у повітрі грубим ціпком.

– Готфріде, – сказав я, – у тобі пропадає талант. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там твоє місце.

– Вам дзвонили, – сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на часинку додому.

Я обернувся.

– Коли?

– З півгодини тому. Якась дама…

– Що ж вона сказала?

– Що ввечері подзвонить ще раз. Та я їй відразу ж пояснила, що вона тільки час марнуватиме – вас-бо ввечері ніколи не буває вдома…

Я витріщився на неї.

– Що? Ви так сказали? Господи, хоч би вже хтось навчив вас нарешті розмовляти по телефону!

– Я й так умію розмовляти по телефону! – пихато заявила Фріда. – А вечорами ви справді майже ніколи не буваєте вдома.

– То вас ніяк не обходить! – скипів я. – Другого разу ви ще, може, розкажете, які в мене шкарпетки – діряві чи цілі!

– Що ж, можу розказати, – дала вона відкоша, сердито глипнувши на мене своїми червоними, запаленими очима. Ми з нею давно вже ворогували.

Я залюбки турнув би її в каструлю з супом, але стримався – дістав із кишені марку, тицьнув її Фріді та вже лагідно спитав:

– А дама назвала себе?

– Нє-е…

– А який же в неї голос? Трохи хрипкуватий і низький? Такий, ніби вона застудилася й охрипла?

– Хіба я знаю… – відповіла Фріда так флегматично, ніби я щойно й не думав дати їй марку.

– Гарна каблучка у вас на руці, справді чудова каблучка, – сказав я. – Та подумайте-бо гарненько, може, якраз і пригадаєте…

– Не пригадаю, – відповіла Фріда, і обличчя її аж розпливлося від зловтішної усмішки.

– Ну тоді, щоб ти повісилася, чортова потороча! – гримнув я на неї й пішов із дому.