– А жінки там є?

– Звичайно, ні. Жінки, які пишуть вірші, це все одно, що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.

– З чого ж тоді складається інтимна частина? – цілком логічно питає Ризенфельд.

– З того, що члени клубу лають інших письменників. Особливо тих, хто має успіх.

Ризенфельд щось презирливо бурчить під ніс. Я вже вирішую здаватися, як раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.

Ризенфельд свистить носом, як ховрах. Його смішної меланхолії як і не було. Я встаю, щоб ввімкнути світло.

– Не треба, – шипить він. – Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?

Він крадеться до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Ризенфельд голосно зітхає:

– Ласий шматочок. Ох же чорт, який зад! Мрія, а не зад! Хто це?

– Сусанна в купелі, – заявляю я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми зараз скидаємось на старих козлів, які стежать за нею.

– Дурниці! – Вояжер із запитами Ейнштейна не зводить погляду з світлого, ніби залитого золотом, вікна. – Мене цікавить, як її звати.

– Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.

– Справді?

Ліза вже одягла сукню і розправляє її руками. Ґеорґ за спиною Ризенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.

– Породиста жінка! – каже Ризенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. – Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.

Ліза, наскільки нам відомо, чешка.

– Може, це мадемуазель де ля Тур, – кажу я, щоб ще більше розпалити Ризенфельда. – Я вчора десь тут чув таке ім’я.

– От бачите! – Ризенфельд на мить обертається до нас. – Я ж казав, що француженка! Відразу видно – це je ne sains quoi.[2] Вам не здається, пане Кроль?

– Вам це видніше, пане Ризенфельд.

Світло в Лізиній кімнаті гасне. Ризенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Ризенфельд дивиться їй услід.

– Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, – чистісіньке розчарування. Але ця – за неї я ручусь!

При словах «струнка пантера» я швидко п’ю ще одну чарку. Ґеорґ, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Ризенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.

– Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!

Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.

«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Ризенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо втискує її на майданчик своїм пузом. Жінка на голову вища за Ризенфельда і з нудьгою дивиться поверх його голови на залу, прикрашену повітряними кулями. А біля неї кипить Ризенфельд, наче Везувій. В нього ніби вселився диявол.

– А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп’янів? – кажу я Ґеорґові. – Він п’є, як віл!

Це в нас уже п’ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Сподіваюсь, він не притягне до столу оту білу примару, щоб ми ще й її напували.

Ґеорґ хитає головою:

– Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до стойки.

Ризенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.

– Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії! – реве він, заглушаючи галас. – Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба – там було про що помріяти. Така жінка – ви розумієте, що я маю на увазі?

– Цілком, – кричить у відповідь Ґеорґ. – Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров’я, Ризенфельд!

– Я дивлюся на це не так грубо! – горлає Ризенфельд, щоб перекричати фокстрот. – Я дивлюсь на це поетичніше!

– Я теж! – реве у відповідь Ґеорґ.

– Я ще поетичніше!

– Гаразд, так поетично, як тільки хочете!

Музика переходить на могутнє крещендо. Танцювальний майданчик скидається на коробку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», – а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»… А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.

– Що з вами? – горлає Ризенфельд. – Вам погано?

– Жарко, – кажу я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини – гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Ризенфельд безжально сміється. Ґеорґ помічає це.

– А ви й самі дуже пітнієте, Ризенфельд, – каже він.

– У мене це зовсім не те! Це піт здоров’я! – кричить Ризенфельд.

– Це пітніє час, що мчить, не знаючи упину, – ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.

Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся – а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.

– Та що з вами? – кричить Ризенфельд. – Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!

Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.

– Він з глузду з’їхав! – горлає Ризенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».

Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.

Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.

– Вам зараз скільки – сімнадцять чи сімдесят? – кричить Ризенфельд.

Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Ризенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:

– Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!

Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.

– Про що йдеться? – питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. – Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.

– Фелікс Кокс, – відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. – Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.

– Цитьте, – шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.