Ризенфельд в останню мить навчив нас усього цього ї зробив маленькими нахлібниками великого банкрутства. Він прийняв від нас перший вексель строком на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли заплатити суми, зазначеної у векселі, Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні.
Ми намагалися розважати Ризенфельда, коли він приїздив у Верденбрюк, як індійського раджу, – тобто так, як тільки можна було б розважати індійського раджу у Верденбрюці. Курт Бах, наш скульптор, зробив з нього кольоровий портрет, який ми потім вставили в позолочену раму й урочисто віддали йому. На жаль, портрет йому не припав до серця. Ризенфельд скидався на ньому на кандидата в парафіяльні священики, а саме цього він не хотів. Він хотів мати вигляд таємничого спокусника і вважав, що так і виглядає, – вартий уваги приклад самообману, коли маєш гостренький животик і короткі криві ноги. Однак хто не живе самообманом? Хіба я з своїми посередніми здібностями не плекаю мрії, особливо ввечері, стати колись кращою людиною, такою талановитою, щоб знайти видавця? Хто кине перший камінь у Ризенфельда з його кривими ногами, тим більше, що вони в ці тяжкі часи одягнені в справжню англійську шерсть?
– Що нам з ним робити, Ґеорґу? – питаю я. – У нас немає жодного атракціона. Простою пиятикою Ризенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата фантазія і надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас дуже бідний. Ті кілька вродливих, котрих ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Ризенфельда в ролі Дон-Жуана 1923 року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.
Ґеорґ посміхається.
– Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коли я вчора приносив виручку, то помилився щодо курсу долара; я думав, що він такий, як був зранку. Коли ж перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу закривається опівдні.
– Зате він сьогодні не змінився.
– У «Червоному млині» вже змінився, сину мій. Так у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.
– Бог цього теж не знає, – зауважую я. – Сам хазяїн ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітитеся світло. Чому Ризенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п’ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музику. Сьогодні в церкві Святої Катерини популярний органний концерт…
Ґеорґ аж заходиться від сміху.
– Ну, добре, – веду я далі, – звичайно, смішно уявити Ризенфельда в музеї, однак чому він не любить принаймні легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр – все ж таки дешевше, ніж у тому проклятому нічному клубі.
– Ось він іде, – каже Ґеорґ. – Спитай його.
Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Ризенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Ризенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.
– Побережіть свої викрутаси для іншого разу, – бурчить він у мій бік.
– Я й так хотів це зробити, – відповідаю, – але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.
На обличчі Ризенфельда з’являється зла посмішка.
– Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.
– Ні? А чим же? – питаю я, або тільки втягти його в розмову.
– Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.
– Але ж, пане Ризенфельд, – примирливо каже Ґеорґ, – ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.
– Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! – Ризенфельд відпирається, однак слова Ґеорґа йому явно підлестили.
– У нього манери розбійника, – вставляю я. Це те, чого Ґеорґ від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам’ять. – Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові «розбійник» Ризенфельд трохи щулиться – надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались. Ґеорґ дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.
– За що ми вип’ємо? – питає він.
Звичайно п’ють за здоров’я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Ризенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:
– А що таке, власне, час?
Ґеорґ здивовано опускає свою чарку на стіл.
– Перець життя, – спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Ризенфельд не звертає на мене уваги.
– Як ви гадаєте, пане Кроль? – питає він.
– Я проста собі людина, – каже Ґеорґ. – За ваше здоров’я!
– Час, – наполягає Ризенфельд, – цей плин, що не знає впину, – не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
– Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, – кажу. – Що ви вечеряли, пане Ризенфельд?
– Заткніть пельку, коли говорять дорослі, – відповідає Ризенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки – він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час – важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
– Зараз мені п’ятдесят шість, – веде далі Ризенфельд, – а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся – а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?
– Майже так, – спокійно каже Ґеорґ. – Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?
Він бреше, щоб підтримати Ризенфельда.
– А зі мною зовсім інше, – заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Ґеорґом справу. – Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п’ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятирічнім. Сімнадцятирічнім і сімдесятирічнім. Мою молодість украла солдатчина.
– У вас це не через війну, – заперечує Ризенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. – Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.
– Дякую, – кажу я. – Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!
Ґеорґ наливає знову. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягнути Ризенфельда з провалля світової скорботи, а ні Ґеорґові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватись до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами і мовчки попивали мозельське замість того, щоб у «Червоному млині» сумувати за Ризенфельдовими втраченими роками.
– Якщо ви цікавитесь реальністю часу, – з слабкою надією кажу я, – то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете спеціалістів з цього питання, – до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю проблему у не надрукованому ще творі на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі увечері з заключною інтимною частиною.
