– І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!

Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

– Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?

Ерна аж полотніє.

– Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!

«Шовкові стяги» – це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:

– Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

Ерна вражено дивиться на мене.

– То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?

– Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

– Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? – Вона в’їдливо сміється. – Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

– Шампанське замовляв не я, а Ризенфельд.

– Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!

Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Ґеорґ і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з’являється біля неї, і вони виходять.

– Ти чув? – питаю Ґеорґа.

– Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

– Я не хотів сперечатися.

Ґеорґ сміється. Він ніколи не буває п’яний, скільки б не випив.

– Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?

– Справді, – кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

– Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.

Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.

– Переходьмо на «ти» – пропонує він мені. – Ми ж брати. Нахлібники смерті. – Він заливчасто сміється. – Мене звуть Алекс.

– Рольф, – відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

– Рольф? – перепитує Ризенфельд. – Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?

– Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.

Ризенфельд похитується.

– Ну, нічого, не велике горе, – великодушно каже він. – Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?

– Звичайно, – відповідає Ґеорґ. – Рольф уміє готувати її, як ніхто.

Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви Божої Матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.

– Пане Кнопф, так не годиться! – кажу я.

– Вільно! – не обертаючись, командує він.

– Пане фельдфебель, так не годиться! – повторюю я. – Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?

Він швидко повертає голову.

– Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?

– Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?

– Дурниці!

– Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.

– Він стане надгробком аж на цвинтарі, – каже Кнопф, рушаючи до дверей. – На добраніч, панове.

Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.

– Хто це такий? – питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.

– Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.

– Зрозуміло! – Ризенфельд вмощується біля вікна. – Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?

– Ні. Для цього я ще надто молодий.

– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?

Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».

– Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.

– Мабуть, дома. Адже там не світиться.

– Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?

– О, будь ласка!

– Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.

Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.

Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:

– Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває, але відразу ж заперечує:

– Ні, ні, поки що не треба.

– Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

– Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…

Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.

За хвилину жінка додає:

– Це для мого чоловіка…

Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.

– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.

– Гарні, тільки…

Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.

– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.

– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

– Могила не на церковному кладовищі…

Я вражено дивлюся на неї.

– Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.

– Чому не хоче? – здивовано питаю я.

– Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

– Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? – питаю я.

– Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

– Але ж це безглуздя! – сердито кажу я. – Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

– Еге ж. Пастор так сказав.

– Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?

– За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!