– Пошукайте собі для цього посильного.

Я знаходжу посильного і кажу йому:

– Передайте букет під час її виступу.

Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», – думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.

Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.

– Повідь, – бурмоче він. – А я й не знав, що йшов дощ.

І, похитуючись, рушає до своїх дверей.

Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.

– Рудольфе, – каже вона, – ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?

Рудольф, думаю я, слава Богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.

– Я не кидав тебе, – відповідаю. – Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

– Де ж ти був?

– Гам, за муром…

«Там, серед божевільних», – ледве не сказав я, але вчасно стримався.

– Чому?

– Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…

– Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, – багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший – холодний, ясний, хоч випий його.

– Мабуть, краще було б мені бути тут, – кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. – Але як же можна випити місяць, Ізабело?

– З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути – лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.

Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.

– Як можна випити його з водою? – питаю.

Ізабела забирає руку.

– Виставляєш уночі за вікно склянку з водою – отак. – Вона простягає руку. – І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.

– Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.

– Не віддзеркалення, а сам місяць. – Ізабела дивиться на мене. – Віддзеркалення… а що це таке?

– Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.

– У всьому з гладенькою поверхнею! – Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. – Справді? Ти глянь!

– Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.

Ізабела скидає черевик і оглядає ногу – вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

– Що ж, можливо, – каже вона так само ввічливо і байдуже.

– Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, – не ти, а твоє зображення в дзеркалі.

– Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?

– Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.

– Ти впевнений у цьому, Рудольфе?

– Цілком упевнений.

– А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

– Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

– А якщо біля них нічого немає?

– Такого не буває. Що-небудь завжди є.

– А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

– Темряву, – кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.

– Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

– Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло – прокидаються.

Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.

– А коли вони сплять, – питає раптом вона, – то що їм сниться?

– Кому?

– Дзеркалам.

– Я гадаю, їм завжди щось сниться, – кажу я. – Цілісінький день. Їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий – правим.

Ізабела повертається до мене.

– Виходить, вони наша обернена сторона?

Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?

– От бачиш, – каже Ізабела. – А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.

– Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.

– Звідки ти знаєш?

– Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.

– А якщо дзеркала тільки ховають зображення?

– Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.

Ізабела замислено морщить лоба.

– Де ж тоді воно дівається?

– Що?

– Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас.

– Цього я не знаю.

– Не може ж воно пропасти!

– Воно й не пропадає.

– А де дівається? – допитується Ізабела. – Залишається в дзеркалі?

– Ні. У дзеркалі його більше немає.

– Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?

– Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

– Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!

– Воно й є там, – кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. – Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.

Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає колінами на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.

– Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.

Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.

– Де воно, Рудольфе? – шепоче Ізабела, тулячись до мене. – Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?

Я беру її за плечі.

– Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад – частку простору, блискучу частку самих себе.

– Себе? – Вона все ще тримається за мою руку. – А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?

– Ніхто тебе не обікрав, – безпорадно кажу я. – Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.

Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.

– Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе? – шепоче вона. – Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? – Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. – Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!

Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.