І зовсім несподівано, від одного, може, випадково сказаного слова, Марія Йосипівна насторожилася. Якийсь час уважно вслухалася у виразний шепіт залізничниці і, не почувши більш того, що їй вчулося, перепитала:

— Про які провокування дітьми ви говорите, Христино? Військові провокації — і діти... До чого ж тут діти?

Допитувалася і сама прислухалась до своїх слів: чи не зраджує вона своїй обережності? Глибоке переконання, що їхню дочку Ніну Андрій Тихонович відіслав до своєї матері, відчувши тривогу на прикордонні, починало входити в її свідомість як незаперечний і — де правду діти — приємний у цій ситуації факт! Тому і свою гостру поведінку на прощанні з чоловіком тепер боляче переживала і щиро засуджувала.

— Ой, голубко моя! Таке чинять, кляті, що й сама собі часом не віриш.

— Фашисти? — ще раз перепитала, щоб нагадати жінці саме ту нитку в розповіді, яка її чомусь особливо стурбувала.

— Вони ж, кляті.— Христина примовчала, тяжко зітхнула, неначе важко й самій було повертатися до того, що так зачепило цю дивовижно сміливу жінку. Чи їй мало клопоту з цими чотирма нещасними дітьми? — Отож, кажете, фашисти! Справді, якось і не назвеш їх благопристойніше. Фашисти! Свекруха моя хати своєї відцуралась через них, клятих. До мене прибилася днями. А це вчора одного з її квартирантів, якогось ніби іспанця, упізнала стара в обгорілій радянській автомашині. Любочка теж запевняє, що то було ваше авто.

— Тільки одного впізнала свекруха? — нетерпляче спитала Марія Йосипівна, ніби підганяла ту розповідь.

— Другий же геть обгорів, на людину не схожий. Марія Йосипівна тяжко зітхнула і майже прошепотіла:

— А третій і четвертий застрілені лежать у лісі. Певне, воювали між собою за наше авто.

— Можливо. Словом, тих фашистів було ніби аж троє, а четвертий з ними, схоже,— з наших, перекидьок якийсь. Він знав нашу мову і якось натякнув свекрусі...

— Про що, про дітей?

— А хіба знаєш. Схоже на те, ніби вмовляли, заспокоювали того нашого. А він і проговорився свекрусі про ту дівчину прикордонну.

— Про прикордонну дівчину?..— з жахом допитувалася Марія Йосипівна, підводячись.— До чого ж вони вмовляли його?

— Каже стара, що не зрозуміла. А той про дівча проговорився...

— О боже! — застогнала Марія Йосипівна.— Я мушу говорити з нею, з вашою свекрухою... У мене ж дочка зникла на прикордонні, Христино! Чоловік мій — генерал прикордонних військ... Я мушу йти розпитатися, шукати! Я ж бо мати...

— Але ж, Маріє Йосипівно, заспокойтеся. Чому ви гадаєте, що саме ваша дочка потрапила до них? — дивувалася залізничниця і теж підвелася на лікті.

Збиваючись, похапцем розповіла Марія Йосипівна про свою недолю з дочкою. Та страшна подія розлучила їх, а зараз розповідь Христини внесла ще й сум'яття в її душу. Адже її дочку справді могли викрасти гітлерівські контррозвідники з провокаційною метою.

— Як шкода, Христино, що ваша свекруха не допиталася в гітлерівця, про яке дівча йшла мова,— аж застогнала Марія. А може, допиталася і не встигла все розповісти невістці? Уже крізь тяжкий плач нервово заговорила, благально хапаючись за жінку. Молода, ненабагато старша, ця жінка, як ніхто, могла зрозуміти горе матері.

— Той гітлерівець чудово говорив по-нашому. А свекруха любить гомоніти з кожним зустрічним. Коли б же таке знаття...

Христина і сама відчула, що треба розпитати в старої про ту нещасну дитину.

— То що ж маю зробити зараз, говоріть, радьте! Я ж мати...— Марія зі стогоном аж стряснула жінку за плечі.

— Ви ж кажете, що ті фашисти забили двох інших, а самі ото згоріли у вашому авто. Там розмов усяких пішло серед людей.

Марія Йосипівна схопилася на ноги, занервувала.

— Піду туди, до трупів. Може, знайду щось.

Вслід за Марією побігла й Христина. Мовчки обшукали забитих, переглянули ще раз вивернуті кишені. Нічого не знайшли. Якщо й було щось у кишенях, то напевно ж їх товариші й пограбували.

Висвітлюючи сірником як найобережніше, щоб непомітно було з шляху, Марія ненароком глянула в лице небіжчикові.

— Ой матінко! Та це ж дорожній майстер...— вигукнула і поточилася. Христина ледве встигла підхопити її під руки.

— Що з вами? Заспокойтеся.

— Дорожній майстер! Наш дорожній майстер Безрух! — вигукнула Марія і зів'яла на руках у Христини. Молодиця поклала її на землю, розгублено озирнулася, помахала хусткою над лицем. Страждання матері краяло душу і Христині.

До дітей жінки повернулися тільки на світанні. На шляху вже починався громохкий гін автомашин.

Так і не заснула в той ранок стривожена звісткою мати. Лежала не стуляючи очей, дивилася крізь густі віти дерев, де поволі Танула ніч, пробивалися могутні паростки дня. Забувати почала, як радіють люди ранкові, відчуваючи в тому і своє щоденне народження після сну. її тяжкий сон не минав...

— Мушу говорити з вашою свекрухою, — твердо вирішила і сказала про це Христі, коли та заворушилася, відкриваючи очі.— Любу пошлемо по шляху розшукувати наших, а сама...

— Я піду з Любочкою, я тутешня,— охоче схвалювала Христина рішення Марії.

— Чи ж я знайду без вас ту жінку? Повірить вона, розкаже?

— То зачекайте мене. Розшукаємо з Любою ваших людей, порадимося в гурті. Звісно, без мене важко знайти, коли там зараз таке... Вузлова станція, якісь стратегічні вантажі.

— Стратегічні вантажі? — перепитала Марія і наче змінилася.— Там... стратегічні вантажі. Вірно, Христино, ідіть і швидко повертайтеся всі. Там стратегічні вантажі...

Доля поєднала двох саперів у виконанні їхнього бойового завдання з водієм генеральського авто. Щасливо поєднала. Сапери тепер сміливіше виконуватимуть те завдання в жахних умовах воєнного запілля. Віктор умів чудово відчувати оточення і добре орієнтуватися на місцевості. Бойове завдання генерала стосувалося саме цього районного містечка та його мостів. Навіть ціною власного життя, наказував генерал, це завдання мусить бути виконано!

Несподівані темпи війни надмірно ускладнили саперам виконання бойового завдання. Почалися бурхливі, повні тривог і небезпеки військові пригоди.

Коли комендант містечка погнав своїх солдатів услід за радянською емкою, Вітя, виткнувшись з густого гілля, пошепки обізвався до саперів:

— Увага! Негайно міняти позицію!

Комендантські солдати бігцем віддалялися у вибалочок. Сапери, мов струшені груші, скочили з дерев і, передихнувши, сторожко озираючись навкруги, мовчки побігли далі, ніби намагалися навпростець випередити автомашину. Віктор не поспішав злазити з дуба. Він чув натужне ревіння мотора, яке, заглухаючи на віддалі, немов розповідало йому про настрої втікачів.

«Бойова!» — коротко охарактеризував Марію Йосипівну, хитнувши головою. Спустився по товстому стовбуру на землю, зняв автомат з шиї, причаївся біля дуба. Очима стежив за комендантською погонею, вслухався в собачі старання догодити злому комендантові.

А мотора емки вже не чув. Пробіг до саперів, які слухняно очікували на нього.

— Лягай!— скомандував їм і ще раз уважно озирнувся навколо.

Далеко по шляху, яким проїхали і вони до цього містечка, проходила валка вантажних німецьких автомашин. Водії дисципліновано трималися дистанції, подвійні задні колеса здіймали хвости пилюги. Один за одним проходили грузовики, викликаючи шоферську заздрість Віктора, залишеного без машини, як то мовиться, напризволяще.

З якоїсь інтуїції Віктор рахував виладнані грузовики. Рахував автоматично, бо в той же час напружено перебігав з одної думки на іншу, вишукував розгадку свого становища, прагнув якось-то допомогти й саперам виконати їхнє бойове завдання. Щось змінити в своєму становищі на краще поки що не міг. Не знав, чи треба непокоїтись, що відпустив ту відчайдушну, ображену дружину генерала саму з авто, в якому повно радянської дітвори?

Дітей шкода! Наші, радянські діти, нещасливо викинуті долею на роздоріжжі небезпечної, жахливої війни, розпочатої нечуваним беззаконням — порушенням . міждержавної угоди про ненапад. Та коли порушено одну угоду, то чи можна сподіватись від такого порушника якогось дотримання міжнародної етики в ставленні до мирних, нещасних дітей? Хижак законів не визнає.