Завмер, віддалившись, комендантський галас. Тільки гул війни чути було десь попереду. Перемкнувши увагу, Віктор почув і значно ближчі звуки від валки фашистських автомашин та виразніші шуми залізничної станції за лісом. Віктор забрав саперів, і вони бігцем попрямували в глиб лісу. Як своїх господарів радо приймав їх радянський ліс. Немов аж закликав, приглушуючи віддалений гамір війни. Партизани обминали окремі дерева, групи дерев, кущі глоду. І не помітили, як відхилялися від свого напрямку, наближалися до великого шляху. Важко було бігти нагору в лісі, щоразу натикаючись на перепони, огинаючи їх.

Віктор озирнувся на саперів. Попід грудьми в обох проступали виразні латки поту. Кожен з них в одній руці тримав гвинтівку, а другою підтримував важку сумку бойового озброєння підривників. Тепер у них в цій складній ситуації є і' командир — шофер самого генерала. А при командирі виконувати своє бойове завдання кожному бійцеві вільніше. Від того він ставав удвічі сильнішим і відважнішим.

Бігли довго, напористо. Треба було якнайшвидше змінити місце свого перебування, щоб збити з сліду ворогів. Тільки вночі мали вони навідатись до рури для зв'язку з Марією Йосипівною.

«Чи не зморилися вони в цім бігу?» — мимоволі блиснула думка як відгук на побачені мокрі від поту гімнастьорки.

Проте ні сумнівів, ні вагань на обличчях саперів Віктор не помітив.

І незчулися, як знову наблизилися до того ж битого шляху. Щоправда, були значно далі від райцентру, але при тім же шляху. По ньому ж бо і вони так несподівано проскочили емкою майже до потрібного саперам привокзального узлісся. Ледве встигли тоді шмигнути в ліс, замітаючи сліди.

Шляхом ішла поодинока машина,— мабуть, останній німецький грузовик відстав од валки. Та, придивившись, побачили, що то радянський ЗІС з наскоруруч намальованим черепом та військовим номером. Але не це так ошелешило Віктора: ЗІСів радянських було немало в колгоспах та установах. Вікторові здалося, що він упізнав водія за рулем. Аж здригнувся від якихось змішаних почуттів. Зганьблене фашистськими знаками радянське авто, водій з шляхової дільниці...

Може, шофер помітив їх, радянських бійців, у гущавині лісовій, що так раптом стишив хід? Заворот шляху не дав простежити за ним далі. Але не було сумніву, що ЗІС стишив хід і біля найгустішого придорожнього чагарника ніби повернув у ліс. Значить, помітив! Майже в перших кущах чагарника з авто почувся приглушений постріл. Можливо, то був вибух газів у вихлопній трубі. Та Віктор раптово спинив саперів і повернув з ними до ярочка, біля якого тільки що вони пробігли.

— Вихлоп газів, а чи постріл, товариші? — запитав, переводячи дух.

— Який там вихлоп! — упевнено заперечив Кость Старовойтенко.

Його в тон доповнив Телегін:

— Без сумніву, постріл з радянського нагана! Дурень, грається, або якесь непорозуміння.

Віктор кинув зацікавлений погляд на молодшого сапера, який так упевнено визначив не лише постріл та марку зброї, але й свою думку з приводу характеру пострілу. Аж кинувся від якогось підсвідомого припущення. Але воно було таке непевне, мимобіжне: майнуло і зникло.

— З радянського нагана? Та ж це вже фашистське авто,— намагався бодай хоч так заперечувати твердження саперів.

— Чи мало їх захоплено тепер ними в такому осатанілому і несподіваному нападі? А вистрілити з трофейного... Чи втримався б оце і я, коли б уперше вхопив до рук якийсь парабелум?

Міркування Телегіна остаточно врівноважили збудженого Віктора. Він оглянув шлях і ліс навколо. На якихось п'ять чи шість кілометрів відбігли вони назад, геть від того районного центру з гітлерівською комендатурою. До нього так рвалися обидва сапери, бо ж треба було виконати бойове завдання генерала.

Знов постріл з того ж боку лісу. ЗІС, видимо, вирвався з чагарника і, петляючи поміж деревами, понісся просто в гущавину, виїхав на пагорб, з якого тільки-но збігли наші герої. Мимоволі поприсідали за кущем глоду перед ярком, напружено вслухаючись. Авто мчало вперед, заглиблюючись у ліс далі від .шляху. Рев мотора віддалявся, поволі заглухаючи. Чути було, як після першої розгуби від пострілу чи з іншої причини водій поміркованіше обирав шлях у гущавині.

«Що ж це таке?» — розгадували всі троє. Мало їм своїх турбот, на тобі ще й якогось заблуду водія на авто радянської марки. Крім того, Віктор мимоволі вловив себе на думці, що один водій, нехай і фашист, не страшний їм трьом. А в становищі втікачів їм дуже б підсобило оте авто з фашистськими знаками. Вони змогли б вільно проїхати повз комендатуру ворогів у містечку, наздоганяючи емку Марії Йосипівни.

— Знаєте, друзі, по-моєму, непогано б...— розмірковуючи, озвався Віктор до саперів.

— Чи ж упораємося ми з... вантажною технікою у фашистському пеклі? — майже не думаючи, запитав Старовойтенко в тому ж тоні. Аж здивував Віктора не так сумнівами в шоферських здібностях генеральського водія, як незвичайним проникненням у його блискавичну ідею. Генерал знав, яких саперів посилати на відповідальне завдання!

— Як ти догадався? — щиро поцікавився в сапера.

— В нашому становищі іншої думки не могло бути,— озвався й Телегін.— Авто, та ще й з фашистськими знаками, це ж абсолютна гарантія виконання нашого завдання!

— Цілком вірно, товариші,— абсолютна гарантія виконання наказу генерала! А крім того, так хочеться помститися їм, особливо цьому клятому гітлерівському комендантові. Ходімо назирці!

Іти було не близько, довелося чимало згаяти часу. Загадковий ЗІС прорвався просто в необжиті глибини лісу, очевидячки намагаючись сховатися якомога далі від людського ока. Чого, з яким завданням? Шукати партизанів і ловити їх на приманку у вигляді ЗІСа?..

Аж у грудях похолонуло.

— Стійте, товариші! Чи не пастку вигадали нам гітлерівці! — спинився Віктор.

— Яку пастку, кому? Ніби ж порожнє авто.

— Порожнє,— проказав і Телегін.— Хоч борти в ЗІСа високі.

— Вірно. Добрий десяток автоматників ляже в кузові, і нічого з шляху не помітиш. Чули ото: занепокоїлися есесівські комендатури, загони по боротьбі з партизанами гуртують у прифронтових тилах.

Мовчали якусь мить, лежачи в лісовім чагарнику. Ні шляхового гамору, ані залізничних гудків уже не було чути навіть при уважному дослуханні. Захопившись переслідуванням, вони і не помітили, як далеко заглибилися в ці нетрі. Шумів-гудів лише ліс навколо, ніби одлунюючи виразний гомін віддаленої війни.

— Що ж будемо чинили? — якось підкреслено не по-своєму озвався молодий сапер Лука Телегін.— Треба ж якось і нам виконувати завдання. Ганяємо, носимося по цих хащах лісових, а мости собі стоять, служать гітлерівцям, будь вони прокляті.

— Служать, бісові мости,— підтвердив і Старовойтенко.

А генерал, може, проклинає своїх невправних саперів-підривників, боягузами взиває... Тому, що на цьому шляху уціліли мости, він забитий так військами та технікою ворога.

Та що зробиш тепер при такій ситуації, коли в тому радянському авто, скажімо, проїхало з десяток есесівських автоматників.

— Давайте, товариші, оберімо зручнішу позицію. Треба мати за спиною густіший ліс, бодай би який захист нашого тилу.

— Все одно... живими не дамося!— озвався Старовойтенко. І перший же встав, щоб шукати ту зручнішу позицію.

За всіма правилами перестороги пробиралися в най-густіші чагарники, шукаючи бодай якоїсь вибалки. І разом припали до землі, завмерли в чагарнику. Всі троє виразно почули тріск галуззя.

Віктор обережно підвів голову і оглянув місцевість, скільки можна було бачити крізь густе гілля. Ніякої стежки, навіть звіриної, не було. Уважно прислухався, і здалося йому, ніби чує чиєсь важке дихання. Тихо відвів запобіжник автомата.

Знов луснуло галуззя. Ще і ще залущало. Віктор оглянув обох саперів: їхні гвинтівки помітно тремтіли в напружених руках, голови прилягли до прицілів.

Хтось іде густим чагарниковим вибалочком. Не йде, а крадеться, як до своєї жертви, наближається до партизанів. Невже з дерева фашист бачив їх і дав напрямок автоматникам?