— Тепер перепочинемо, Любочко, з'їмо по пиріжку з капустою, та й підемо далі! Бо коли знайдуть...
— Як мені вас звати, тьотю,— заговорила Люба.— Ви вчителька?
— Христиною звати, тьотя Христя буду тобі,— всміхнулася, як рідна.— Вчителькою не була, а на станції працювала багажною кладовщицею.
— Тьотя Христя. Хороше ім'я! У нас у школі був один хлопець, Романом звати... Його мама теж тьотя Христя.
Жінка, як мати, дивилася дівчині просто в очі, коли та говорила. І прочитала в них тривогу, щось більше ніж згадку про того хлопця на ім'я Роман.
— Той Роман не був разом з тобою в Криму? — ніби між іншим запитала.
Любочка чомусь спалахнула, зніяковіло опустила очі. Як ці тьоті прислухаються не до слів, а до трепету душі!
— Був, тьотю Христино. Він... лишився ще там... Через мене лишився... Я так повелася... а він хороший.
І доки зжували по одному великому селянському пиріжку, Люба розповіла все.
Потім довго без перепочинку йшли лісовими чагарниками, аж доки вийшли з лісу. Спустилися в низину і опинились на луках з стіжками сіна. А сонце хоч і скотилося на заході до виднокруга поверх лісової стіни, все ще було таке ж щедре на тепло. За луками, там, де падало до обрію сонце, виднілася під лісом рудувато-чорна смуга кручі, неначе аж вгиналася під вагою лісу. Ах, який ліс!
Люба озирнулася, щоб порівняти його з тим переліском, яким вони пройшли на ці широкі луки. Тепер почула віддалений гомін війни. Але де вона, з якого боку озивалася тими важкими лунами, ніяк добрати не могла.
Кілька разів доводилося лягати, просто падати на колючу стерню сінокосів або перебігати під стіжок, коли десь із-за лісової смуги виривався спочатку шалений гул, а потім з'являлася зграя літаків. Одного разу, почувши такий гул десь позаду в себе, Люба раптово впала на стерню. Христина всміхнулася і промовила:
— Наші, Любочко, вставай!
Скільки було теплоти в цих словах, гордості, віри!.. Дівчина разом з тьотею провела очима трійку радянських літаків. Там, у тому потужному русі, пронеслася частка їх не скореного ворогом краю, пронеслися невиразні, але радісні надії!
Аж коли сонце сховалося за густою стіною лісу, вони підійшли до спокійної річки. Досить широка водяна перепона вкривалася брижами від низового вітерця. Навіть закортіло дівчині навзаводи перепливти цю річку. Але в ту ж мить довелося впасти під лозові кущі, бо десь за лісом, на тому крутому березі, почулося важке гудіння фашистських літаків. Над лісом з того боку річки низько летіли кількома групами бомбардувальники.
Коли пролетіли літаки, обережно підвелися. Жінка глянула на всі боки по річці.
— Лихо ж моє, Любочко, плавати замолоду не навчилася. Доведеться почекати, доки зовсім стемніє, та пошукати човна. Косарі завжди мали тут човни, щоб рибалити.
...Коли дівчина проснулася від легеньких штовханів жінки, було вже зовсім поночі. Війна немов розгорталася на цю пору десь навкруги, стрясала повітря і землю.
— Задрімала? — тепло допитувалася жінка, як мати дочку.— Я боялася, що проснешся, а мене немає.
— І чому це, тьотю, всі наші радянські жінки такі хороші, як мама? — з відчуттям дитячої теплої подяки, ніби до рідної, озвалася дівчина.
— Така наша материнська стать... Ну ж бо не гаймося теперки. Давай пішли, доки місяця ще немає. Мусимо затемна перебратися через річку.
— В отой страшний ліс?
— В отой самий. Та ліс, моя дитино, колискою був ще і першій людині на землі. Ходімо!
Човен ледь-ледь гойдався на воді. Люба простежила за смугою в твані між лозою. Тепер тільки зрозуміла, чому її тьотя не заснула, як вона, щоб перепочити від утоми. Яке щастя, натрапити на хорошу жінку-матір!
Одним веслом відіпхнулася, а потім стоячи заходилася гребти обіруч, ні разу не стукнувши об борт такої хисткої на хвилях посудини.
«Буду вмовляти тьотю Христину лишитися з нами»,— думала тим часом Люба.
Довго потім пробиралися густим диким лісом, то віддаляючись від крутого берега річки, то знову наближаючись до нього. Дівчина часом хапалася за рукав жінки, боялася, щоб не відстати в таких хащах лісових. А коли відчувала, що поруч оця сповнена людської щирості і материнської теплоти жінка, не страшні були ті шалені громи війни.
На відстані якогось кілометра від битого шляху терпляче очікувала Марія Йосипівна свого бойового посланця. Зайшла вже й глупа ніч, голодні хлопчаки то засинали в кущах, то знов прокидалися, хапаючись за автомати. «Чим і як їх погодувати?» — мучив клопіт. Марія Йосипівна своїм автоматом озброїла і третього з піонерів. Щоб не проспати повернення дівчини, вона не присідала, навіть не спинялася. Так і ходила то до шляху, то знов до місця, де «отаборила» своїх голодних «автоматників».
Десь після півночі почула шелестіння сушняку під чиїмись ногами. О, вона була цю ніч надміру уважною до будь-яких звуків навколо в лісі. Напевне, звірина якась. Бо чути шелестіння під чотирма ногами, причому йде дуже швидко. На шляху в цю пору рух помітно завмер. Не дивно, що й звірина вибралася з глибоких нетрів на пошуки поживи.
Але звірина раптом спинилася, завмерла, вслухаючись. Марія Йосипівна шкодувала, що не взяла з собою автомата. Обережно прокрадалася до кущів, де спали голодні хлопці.
І знов спинилася, щоб прислухатись. Звірина вже пішла лише на двох ногах. Так тільки ведмідь прикрадається, вставши на задні лапи. Треба поспішати до автомата!
Вже біля кущів, під якими спали хлопці,— навіть почула сонне бурмотіння котрогось,— прислухалася знов. Звірина прямувала сюди. Любочка?!
І тільки повернулася, щоб іти назустріч,— почула тихе, як шелест листя під ногами:
— Тіту-сю!
Прожогом кинулася назустріч, ледве обминаючи дерева.
— Любочка! — вимовила, немов аж з глибини серця. І стиснули одна одну в обіймах. Тут же й сіли. Ледве бачили щось у темряві, тільки глибоко відчували.
— «На вантажному авто проскочимо через міст аж до хутора біля смолокурні. Не шукайте, а проїздіть собі, ми спинимо. Віктор»,— одним духом проказала Люба завчений зміст записки.— Оце таке було в записці. Я знищила.
— Дуже добре, дівчино. «Проїздіть собі, ми спинимо»... Але ж їхати немає чим, доведеться йти.
— Наша машина згоріла в селі. Там таке... Людей повно, фашисти стріляли.
— Герой ти, дівчино, герой! Ходім розкажеш нашим автоматникам. Чи ти хоч їла сьогодні? Наші хлопці голодні, але терплять!
Підвелася Марія Йосипівна, допомагаючи й Любі звестися на ноги. І відчула, якою втомою наллялося тіло дівчини. Близенький світ сходити! Не спавши, не ївши, в тривозі.
— Ходім, моя розвідничко дорога, біля хлопців відпочинемо.
— Стривайте, я ж не сама,— раптом згадала Люба.
Вхопивши за руку Марію Йосипівну, потягла її туди, звідки тільки-но прийшла.
«Так ось чому тупотіли чотири ноги!» — згадала Марія Йосипівна.
— Та хто ж там ще, колгоспники? — тихо запитала.
— Тьотя Христина. Залізничниця. Дочку комсомолку відправила на схід.
...Так стала членом їхнього загону ще одна радянська патріотка, яка остаточно вирішила не повертатися додому, доки там панують фашисти. Дістатися фронту, десь же він є, і допомагати пораненим, захищати Батьківщину, воювати, як воює її чоловік!
Заглибившись у лісові хащі, вони вирішили відпочити. Ціла ніч була турботно-тривожною, і, коли після повернення Люби не стало цієї тривоги, діти майже відразу ж поснули.
Свіжив передсвітанок, діти горнулися докупи на запашному лісовому сіні. Коли є у них дорослі, а дорослих тепер стало аж двоє, їм нічого турбуватися про завтрашній день, навіть голод так не дошкуляв, і їжу з скромних запасів тітусі Христі брали стримано. Тепер їм лише б поспати!
А жінкам, двом матерям, не вперше таке недосипання. Трохи осторонь від дітей послали і собі сухого лісового сіна, здобутого десь на луговині. А розмови не стихали з першої хвилини зустрічі, коли Люба привела Христю до Марії Йосипівни. Темна лісова ніч, всі речі навколо стають казковими, навіть і ті, про які говориться, як про щось звичайне.
