«А коли б ти за першим разом не здав на матуру, то що? Світ завалився б від цього, думаєш?»

Та вона не хоче робити такої прикрості малознайомій людині. Її мале, чутливе серце і без цього посумнішало раптом. Сумно, що доля людини, може, не доля, а тільки кар'єра (а для цього хлопчиська то, мабуть, одне й те ж саме), залежить від химер якогось там неграмотного багатія. Невесело й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього ця матура за першим разом (який він справді все ж таки наївний: хто ж тепер здає на матуру за першим разом? Невже ж він цього не розуміє, що тепер навпаки — якось непристойно, навіть соромно здавати за першим разом на матуру?) це найважливіше. Якось прикро і від того, що цей хлопчисько, учень сьомого класу гімназії, не вміє сказати дівчині жодного приємного слова. Ет!

— Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… Слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто… Гауптштрасе[13], аж на ринок!

Івонко не може зрозуміти Дарки. Його гарні голубі очі здивовані:

— Адже я повинен вас аж до хати провести…

— Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто… просто. Я не заблуджуся.

— Але ви самі хотіли, щоб я вас…

— А тепер хочу сама йти! — вже зовсім рішуче відповіла Дарка.

— Нічого не розумію… то самі хочете, щоб я вас проводив, то знову тепер…

Він ображений. Дарку розбирає сміх від того, що той хлопчисько ні про що не догадується. Хіба не смішно, що цей Івонко з довгими руками, який не вміє дівчині жодного приємного слова сказати, міг у своїй наївності допустити думку, що Дарка вибрала його з симпатії до нього! Ні, просто можна звалитися на землю від сміху.

— До побачення, товаришу!

— До побачення… товаришко… — не докінчує він думки, наче має Дарці ще щось сказати. Може, хотів попросити дозволу в Дарки ще колись зустріти її? Може, хотів щось запитати? А може, тільки так Дарці здалося?

Дарка йде вперед і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровод незнайомих людей, будівлі, вікна в кав'ярнях, трамваї, погреби з виноградом, папуга з катеринкою, захмелілі чоловіки, що сміються до кожної стрічної дівчини, наряджені няні з візками поперед себе — все це набагато цікавіше, набагато принадніше, коли оглядати без провідника.

З лінивої післяобідньої дрімоти прокидається Панська вулиця. Елегантний, підпудрений, підмальований та причепурений вищий світ висипає на свою вулицю.

«Дивно, — думає Дарка, — ця вулиця не має рогаток[14], а як воно так, що панство проходжується тільки по цій вулиці з одного кінця до другого, як пави в клітці, а з простих людей не кортить нікому снувати поміж панством».

Здається, що перед кожним дзеркалом у цей час чепуриться якась гарна жінка. Сонце запалює останнє червоне світло на вітринах і в вікнах будинків — знак, що вечір ось-ось ступить на землю.

Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють усі житлові кімнати, коли позачиняти вікна й вигнати з кімнати людей.

Дарка лягає на отоманці й уявляє, що вона лежить на дні малесенького човника, а під ним і навколо нього граються теплі білі шумливі хвилі. Це дивно, бо в морі вода холодна і зелено-синя, а ці хвилі білі як молоко і теплі-теплі. Дарка хоче, щоб вони такими були, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна поперед одної, заглядають у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі.

І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, неврівноважений голос Дарчиної господині:

— І що ви наробили, панно Дарусю? Як же можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз повернетеся, а тут каже мені Лідка, що ви образилися, та чим? Чого, власне, ви так раптом втекли?.. Якось так, не знаю, як це назвати…

Дарка охоче мовчала б, але треба щось відповісти, коли господиня питає.

— Я не можу, щоб з мене сміялися…

Пані тільки руки схрещує над Даркою:

— Що вам, дитино? Хто з вас сміється? Ви надто чутливі, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… Так не можна. Та де ж би я дозволила, щоб з вас хтось сміявся?

Не розумієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось таке ще мені не траплялося!

Пані іде готувати чай, а тоді Лідка сідає на край отоманки.

— Слухай! Ти чого втекла з забави? Я сказала тобі, що не пожалієш, як залишишся! Я тобі казала чи не казала? Ану, вгадай, кого ми з мамою зустріли по дорозі? Не можеш вгадати? Слухай: твого свояка Данка… Данка Данилюка з панною Джорджеску… з дочкою самого префекта[15]. Ти знаєш, що це за риба?

Дарка не озивається. Хай Лідці здається, що ця звістка прогула над нею байдуже. Нехай тільки залишить її у спокої.

Того дня Дарка не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка уві сні не було видно. Але він десь мусив бути. Обов'язково мусив бути, бо коли Дарка вранці прокинулася, то серце заважало в грудях, як порошинка в оці, а подушка була вогка від нерозумних, як то уві сні буває, сліз.

Потім Дарка наче розкололася надвоє: одна половина залишилася їй, а друга помандрувала поміж люди. Обидві ненавиділи одна одну і безупинно воювали поміж собою.

Бо ж і як можна було їх погодити, коли одна бодай про людське око вибачила Орисі її зраду, друга, самотня і горда, як вершок гори з снігом, давно викреслила її з списку своїх подружок!

Адже справа не тільки в тому, що Ориська з першого ж дня зблокувалася з дочками священиків. Дарчине уважне око помічає, що в класі товаришки взагалі розподіляються на дві категорії: тих, що їх батьки мають якесь значення, і тих, що їх батьки без значення. Дарка належить до цієї другої категорії. Але не це її вражає. Дарку, яка з такими надіями їхала в Чернівці, боляче вражає, що навіть тут, у класі, де, здається, у всіх однакові інтереси, де, здається, один спільний фронт учениць проти вчителів, навіть тут іде розподіл на дітей багатих і бідних батьків.

Дарка не може забути одної сцени, де вона була мимовільним свідком. Це було десь на початку шкільного року.

Стефа Сидір під час перерви їла булку з маслом і шинкою. Ольга Косован забулась, що на неї дивляться, і теж їла ту булку… очима. Стефа помітила це, відломила кусочок булки, відщипнула шинки і, стуливши разом, простягла з погордою Ользі.

Косован почервоніла й відмовилася. Так почервоніла, що Дарці аж жаль стало її і водночас прокинулася ворожість до Стефи.

Одна Дарка, покірна і по-дитячому закохана, задовольнялася самою тінню від Данкової постаті, друга, горда і непримиренна, ненавиділа Данка за його зарозумілість і замкнутість у собі. Одна дитина ще, друга — вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони впліталися у дні, що ділилися завжди надвоє: на школу і квартиру.

Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись, кудись квапився, наче ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Звістка про дочку префекта, яку тієї неділі з легкої руки кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля. Лежала там притамовано, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна. Треба було поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, сердечно, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції… якісь уроки… Двічі чи тричі зустрічалися Дарка з Данком біля гімназії. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись із хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялися з чого-небудь довго і грубо.

Осінь підійшла вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її кроків. Тільки тут була це не та осінь, що там, у селі, в любій Веренчанці. Тут це не багата молода, що в'їздить у село з весільними музиками й співає аж за північ, що привозить з собою у придане золотисту пшеницю (дарма що часто з панського лану за одинадцятий сніп), яка сипле жовтою, як шафран, кукурудзою.