Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, коли Дарка закинула йому ще раз руки за шию, притулила своє личко до його шорсткої щоки і сказала:

— Татусю!

Батько зупинився, трохи здивований. Може, він сподівався, що Дарка має йому щось важливе сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово вмістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він, видно, теж не міг призвичаїтися до того, що Дарка йому чужа):

— Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече у нас з-під носа! — вхопив Дарчину валізку і кинув зверху на свою. Дарка замахала до татка з-за шиби вагона, поїзд ще раз крикнув і покотив.

Данко примостив Дарку на найкращому місці біля вікна, а сам вийшов з Стефком у коридор. Дарка чула тільки їх безтурботний сміх.

У Кіцмані сіло багато учнів. Поперед усіх продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.

— Здоров, колего! — зрадів Данко.

Кудла відхилив двері до Дарчиного купе:

— В останньому вагоні їде ваша Косован. Тут стоїмо сім хвилин. Коли хочете…

— Ні, дякую, — Дарка нічого і нікого не хоче.

Данко нахилив голову до Дарки:

— Дарцю, вважай на валізку, бо я йду з товаришами шукати місця.

Дарка зітхнула.

За якийсь час у вагонах посутеніло. Міст на Пруті нагадував пасажирам, що вже пора здіймати речі з полиць. Дарка заглянула до сусіднього купе:

— Данку!

Данко ще не наговорився.

— Я зараз допоможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм.

«Вже краще Кудла, ніж Лучіка», — подумала байдуже. Підняла високо комір плаща. У відчинені двері вагона била їдка мряка. Чернівці вийшли пасажирам назустріч яскравим світлом великого міста. Люди і назви залізничних контор вимальовувалися зовсім виразно. Серце в грудях боліло теж зовсім виразно.

Перший день навчання після різдвяних канікул нагадував собою свято. Дівчата віталися довгими, радісними вигуками. Всі були раді кожній новій, що увійшла до класу. Всі привезли з дому вільну родинну атмосферу. Навіть на найбідніших були випрасувані старі мундирчики. Кожна з дівчат мала в папері під партою щось із свят. Це також зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка повідомила подруг, що Ориська переїздить до гімназії в Гіци.

Ніхто не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, мозковий апарат якої не вміє затримувати думок, гукнула:

— Добре, що пішла собі від нас!

Оріховська, яка стояла спиною до класу і тарабанила пальцями по рамі вікна, сказала так, щоб тільки Дарка могла почути:

— Я не помилилася, значить…

— Чому Підгірська пішла від нас? — страшенно раптом зацікавилася Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Дарка не мала до кого притулитися. Стефи не було в класі. Лідка обіймала Косован. Розповідали собі щось, сміялися і знову шептали.

Дарка вийшла в коридор.

Тут застав її сторож:

— Ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли зразу ж після дзвінка прийти до них.

Попович — це вона. Так. Оріховська у класі. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до пана директора.

— Наталко, тебе і мене викликає чогось директор! — влітає схвильована і налякана до класу, забуваючи про те, що, можливо, цю справу не треба було розголошувати прилюдно.

Лідка сміється:

— Але ж ти перелякана! Чекай, підвищить вам так плату за навчання, як мені й Равлюк! Нас теж викликав директор до себе. Очевидно, що так! Чому ми маємо більше, ніж ви, платити? Але з тебе боягуз!

Лідка говорить так переконливо, що можна їй повірити. Але чому саме її і Оріховську викликають разом?

Дарка шукає порятунку в Оріховської. Оріховська намагається зберігати спокій, але Дарка бачить, як її обличчя блідне.

До класу знову входить сторож:

— Панна Попович перша!

— Доленько, не покидай мене! — зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.

— Чого учениця бажає собі? — забув директор, що викликав Дарку.

— Я — Попович, пан директор веліли…

Лице директора скривилося, наче хто йому капнув оцту на кінчик язика.

— Ага, Попович. Ну, добре. Пане професоре, — повернув директор свою товсту, як у буйвола, шию в другу кімнату. Мігалаке, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей. — Ось тут ваша учениця, пане професоре, — сказав по-румунському, а Дарці — далі по-українському: — Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови і, крім того, погану поведінку за невідповідне ставлення до пана професора?

— Так, — призналася Дарка, бо не було вже куди крутити.

— А ваші батьки повідомлені вже про це? — директор звів одну брову високо над оком, а другу опустив так низько, що вона нагадувала журавель біля криниці.

— Еге ж, — втрутився своїм пискливим голосочком Мігалаке, — чи батьки знають, як учениця поводиться супроти своїх зверхників?

— Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомості стукнуло, що цим викрутом захищає вона не тільки себе, але й батьків.

— І, — витягнув директор шию, мов кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це?

— Що тато і мама на це? — заговорив Мігалаке по-українському, хоч і здавалося, що він кожну тверду приголосну наче терпугом надпилював. — Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчити румунську мову і не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?

Директорові раптом задряпало в горлі, він закашляв, Мігалаке урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлинувся.

— Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Чим є ваш батько, Попович?

— Учитель, — здивувалася Дарка такому питанню, бо ж директор знав те, про що питав.

— Чи мама також учителька?

— Так, але мама не вчить.

— Ось вам, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою зарплатою тягнеться з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячності за всі ці труди обдаровує батьків двійкою. Ну, і має батько чим радіти! І що тут найсумніше: ви, напевно, не розказали батькам, що ви самі бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські завдання учениць. Є там, щоправда, одна незадовільна оцінка, але можна було усно гарно відповісти й таки заробити собі «посередньо». Але коли учениця зухвало, перед цілим класом заявляє, що з румунської може і двійку мати, тоді вже й сам бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що ви, Попович, розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова не потрібна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що живемо в Румунії, є королівськими підданими і румунська мова мусить бути в наших школах найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не зроблю з цього висновків. Я хочу тільки знати, хто це такий «розумний»?

Дарка в якомусь хаосі почуттів:

«При чому тут румунська мова? Коли б мене вчив домнул Локуіца, то я, напевно, любила б цю мову… Чому він не скаже директорові, як він нас змушував кувати напам'ять цілі поеми того Тудоряну?»

— Учениця не може відразу пригадати собі. Це нічого. — Директор оглядається на Мігалаке, а той відразу розуміє, що він тут зайвий, і знову ховається в суміжній кімнаті. Ще й двері зачиняє за собою.

— Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться в присутності цього Мігалаке заговорити тепліше до своєї учениці.

— Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.

Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч вона провинилася, директор забуває це все. Пам'ятає тільки те, що вони обоє українці і розмовляють без свідків. Про це він і говорить в першу чергу Дарці.