О ні! Тут скиглить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу сторожем в парку. А кам'яниці та електричні дроти затуляють собою небо, щоб не видно було, щоб не чути було, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут щодня не снитися Веренчанці?

В один з понеділків влетіла до п'ятого класу Гарасимович з шостого:

— Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю жахливу звістку і вилетіла, а Дарці аж віддих перехопило.

— Чи той хор обов'язковий? — злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла на нього. Відомо, Оріховська рідко коли чує те, що біля неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), наче заслухана в якісь голоси, що лунають у ній. Немає навіть чого дивитися на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад головами гімназисток.

Але… але… що воно буде з цих хором? Чи схоче професор і її голос випробовувати тут, перед цілим класом, перед цими всіма чужими очима? Таж Дарка не має слуху. Й на шеляг не має слуху! Зате (так, мабуть, уже доля віддячила їй за цю ваду) має вона досить гордості. Дарчина натура не терпить, просто-таки не терпить того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитися. Ні-ні, тут не йдеться про шкільну кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись до учителів, наражаючись на презирство всіх товаришок у класі. На цьому полі Дарка не буде змагатися за першість. Може таку першість віддати своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатися без компаса й карти.

О, Чернівці навчили її вже не кричати, коли болить! Урок з німецької в тітки Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка витримала і не сказала ні слова по-німецькому, хоч на Буковині — це всім відомо — людину, яка не вміє розмовляти німецькою мовою, вважають за некультурну такі, як тітка Іванчукова.

Що вони подумали собі про Дарку? Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідчиним словам. Можуть з нею разом насміхатися над Даркою! Але вона не заговорить з ними по-німецькому. Хоч німецьку мову вивчить. Так, візьме і вивчить. Так само легко і вільно розмовлятиме нею, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, не за місяць, може, навіть не за два, але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі з школи чи до школи накидається на неї, чому Дарка не відповідає на її запитання, йде, як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії тримали воду в роті). Лідка не знає, що Дарка коли найзавзятіше мовчить, то, власне, тоді говорить. Говорить по-німецькому! Вивчає цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь почуті фрази, розповідає собі події дня. І все по-німецькому!

Але… але… слуху не можна вивчити напам'ять. І тому так дуже, дуже не хотіла б вона виходити перед усіма із своїм духовним каліцтвом.

— Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підводить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.

— Я не маю слуху! — червоніє Дарка.

— І нічого не можна вже зробити? — питає привітно Стефа.

Дарка заперечливо хитає головою.

— Професор Іванків дуже добра людина. Не журись! Він, певно, не буде примушувати тебе співати, якщо ти не маєш бажання!

Б'є легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї парти.

Стефа Сидір не сказала, що як Дарка не захоче, то може не брати участі в пробі голосів, не втішала, що в гімназії не вважають за сором, якщо хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Але те вже, що відчула Дарчин неспокій, що сама підійшла до Дарки, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що зацікавилася Дарчиними справами так, що аж з-за парти вийшла, сповнює Дарку такою нелукавою вдячністю до цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і при всіх поцілувати її.

І наче для підкреслення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові їй спадає на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка ще сьогодні бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправила словник латинської мови. Хтось за неї відповів «так», і Дарка притакнула. Потім… досі не може збагнути, не знає, звідки і як поміж лавок з'явився на її парті гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено кивнув головою: так і слід.

На перерві дізналася Дарка, що це Сидір врятувала її від очевидного лиха.

Тепер ця подія виростає раптом до такого сердечного жесту, що в Дарки набігають сльози на очі. Стоїть як зачарована і тільки здивовано дивиться на Стефу.

І немов щойно тепер бачить Дарка, що обличчя Стефи — кольору чайної троянди, таке чисте, таке чисте, що видно, як відбиваються на ньому тіні вій. Все раптом починає Дарці подобатися в Стефі: і цей прямий, акуратний ніс, і синьо-чорна гривка над зеленими очима, і ці уста, бліді, але такі виразні за своєю формою, що несвідомо самі напрошуються на поцілунки. Дарка помічає, що ця Стефа приходить щодня до школи у вигладженому, чистому платті з сніжно-білим комірцем.

І несміливе, але гаряче бажання чи молитва: «О боженьку, зроби так, щоб вона хотіла бути моєю подружкою! Моєю найліпшою, єдиною подружкою!»

— Алло! Будемо випробовувати голоси, — і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко говорив раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класу. — Чи торік співав хто з вас у хорі?

— Ніхто!

— Ага, це тогорічний четвертий. Ну, то почнемо за азбукою. Андрійчук, до мене!

І так якось відважно, за прикладом цієї Андрійчук, одна по одній вставали, підходили до стола і затягали:

— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!

Черевань прикладав долоню до вуха і визначав легким помахом руки:

— Сопрано. Альт. Друге сопрано. — Або: — Ти, доню, прийдеш до мене на другий рік.

Дивно, що говорив «ти» дівчатам!

Або ще й гостріше:

— Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже приймали до серця його приємні чи неприємні слова. Ті, що їм «мама не співала до колиски», поверталися від столу і показували класові великий, призначений для учителя язик.

Дарка ке могла розуміти, як можна так сорому не мати. Оріховська зовсім не пішла до столу. Вона завжди любить щось таке незвичайне. Заявила з парти, що співає першим сопрано, і учитель повірив їй.

Тепер неминуча черга на Дарку.

— Попович!

Дарка не встала. Не могла.

— Немає в класі? — запитав учитель.

Зараз же загуло:

— Є… є… о! На бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

— Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? — не розсердився, тільки здивувався учитель. Дарка мовчала. — Ти перший рік у школі?

І знову клас хором відповів за Дарку:

— Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

— Вона з села приїхала!

— Що тобі? — спитав учитель і підійшов до Дарки та підвів її підборіддя вгору.

Дарка стулила повіки і мовчала.

— Що з нею? — звернувся учитель до класу.

Клас, який гудів досі, мов заведений, тепер не знайшов, що відповісти.

Тепер встала Ориська і, трохи заїкаючись, виклала:

— Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати у хорі.

Учитель засміявся десь аж з черева:

— Хто тобі це сказав?

— Татусь. Як мене учив.

— Ага, зараз побачимо. Тра… ля… а… Ану, співай за мною…

Дарка, вже непрошена, впевнена, що вона зуміла б таки заспівати, відкрила рот і затягла й собі: «Тра… ля…»

І вчитель, не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік, зрадів:

— Ану, ще раз спробуй… ану, ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла. Адже вона не зуміє вдруге так заспівати. Певно, ні. Чому він не хоче цього зрозуміти? Чому так наполягає, коли це тільки погіршить перше враження?