Вона все сміялася.

— Ох, чоловіче! Йому треба кохання!..

Її очі іронічно блищали і, здавалося, промовляли до нього. Таж він анітрохи не знає жінок. Коханню байдуже до таланту, воно на цьому не розуміється і навіть пишається своїм невіглаством! Його вабить лише аромат молодості, духмяні пахощі розквітлого життя.

— Будьмо друзями, Маріано, тільки друзями. Ви звикнете, і наші взаємини даватимуть вам глибоку втіху… Не будьте таким «матеріалістом» — аж не віриться, що ви митець. Вам бракує ідеалізму, маестро, дуже бракує.

У такому тоні — поблажливому й співчутливому — графиня говорила аж поки вони розлучилися біля карети, що вже чекала на неї.

— Ми друзі, Маріано. Тільки друзі… зате справжні.

Коли стало сутеніти, Конча поїхала, а Реновалес вирішив пройтися пішки; він вимахував руками і гнівно зціплював кулаки. Опинившися сам, відчув новий напад люті і подумки лаяв графиню найпослідущими словами, адже тепер його не сковувала її присутність. Як вона потішається з нього! Як сміялися б вороги, побачивши його таким слухняним і безвільним у руках жінки, яка мало не щодня міняє коханців! Але він мусить завоювати її, нехай навіть ціною дальших принижень. Для нього це справа честі — заволодіти нею бодай один раз, а потім помститися, відштовхнувши її. Вона плазуватиме біля його ніг, а він гордо скаже: «Так я роблю з усіма, хто мені чинить опір!»

Але відразу ж усвідомив своє безсилля. Завжди він скорятиметься цій жінці, яка так холодно до нього ставиться, ніколи не втрачає самовладання і вважає його простачиськом. Охоплений глибоким розчаруванням, він став шукати заспокоєння у думках про свій дім, про хвору дружину, про подружній обов’язок, який приковує його до неї, і відчув гірку втіху людини, що жертвує собою, покірливо несучи свій хрест.

Отже, вирішено. Він утече від цієї жінки. І ніколи більше її не побачить.

І він перестав бачитись із графинею — два дні не ходив до неї. А на третій йому принесли невеличкого голубого листа у вузенькому конверті. Від тонкого аромату парфумів, якими був напахчений лист, художник аж затремтів.

Графиня нарікала, що він не приходить, і ласкаво йому вичитувала. Їй конче треба його бачити, так багато йому сказати. Справжній любовний лист, який митець поквапився сховати, боячись, що, перечитуючи його, повірить у те, в чому ще не було ніякої певності.

Реновалес удавано обурився.

«Я піду до неї, — думав він, ходячи по студії, — але тільки для того, щоб сказати їй правду в очі, щоб покінчити з цим раз і назавжди. Якщо вона гадає, ніби мене можна морочити, то помиляється. Вона не знає, що я коли схочу, стаю твердий, мов граніт».

Бідолашний маестро! Тим часом як в одному куточку його мозку формувалися горді фрази «гранітного чоловіка», в іншому — солодкий облудний голос наспівував:

«Іди негайно — користайся нагодою. Мабуть, вона вже кається, що відштовхнула тебе. Вона чекає на тебе і буде твоєю».

І художник, охоплений нетерплячкою, помчав до графині. Та нічого це змінилося. Вона стала ласкаво йому докоряти. Чому він так довго не приходив? Хіба не знає, як вона його любить? Після тієї розмови в Монклоа вона ніяк не могла заспокоїтись, гадаючи, що він образився. Й отак за розмовами вони просиділи години дві у кімнаті, що була графині за кабінет, аж поки пополудні почали сходитися її поважні друзі, постійне товариство німих обожнювачів, а останнім з’явився Монтеверде з безтурботним спокоєм коханця, якому ніхто не загрожує.

Художник пішов від графині, не досягти майже нічого. Єдине, що вона йому дозволила — де двічі поцілувати їй руку. Звичайний вияв світської чемності. Щоразу, як він пробував просунутись далі, торкнутися губами вище ліктя, чарівна дама владно спиняла його.

— Далебі, я розгніваюся, маестро, і більше не прийматиму вас наодинці!.. Ви порушуєте нашу умову!

Реновалес заперечував. Вони ні про що з нею не умовлялись. Але Конча осаджувала його, то розпитуючи про Міліту і вихваляючи її вроду, то цікавлячись, як почуває себе бідолашна Хосефіна, така лагідна, така мила жінка; вона, Конча, мовляв, дуже піклується її здоров’ям і днями її навідає. Маестро ніяковів, мучився докорами сумління і не зважувався наступати далі — чекав, поки розвіється прикре почуття.

Після цього візиту Реновалес знову прийшов до графині, потім ще й ще. Він відчував потребу бачити її, звик щодня слухати, як ці чарівні уста палко вихваляють його талант.

Не раз шалена вдача митця бунтувала, і він відчував бажання скинути з себе ці ганебні кайдани. Ця жінка наче причарувала його. Кликала до себе з будь-якого дріб’язкового приводу, здавалось, тішилася з його страждань; гралася ним, мов іграшкою. Зі спокійним цинізмом розводилась про Монтеверде та їхнє кохання, говорила про це так, ніби доктор був її чоловіком. Їй кортіло розповідати комусь про своє таємне життя, вона відчувала той нездоланний потяг до відвертості, який часом охоплює злочинця і змушує його в усьому зізнатись. Поступово стала звіряти маестро усі свої любовні таємниці, розповідала, не червоніючи, про найінтимніші подробиці побачень із Монтеверде, що часто відбувалися в її ж таки домі. Вони безсоромно зловживали сліпотою графа, який наче схибнувся після невдачі з Руном. Страх бути спійманими на гарячому сповнював коханців відчуттям якоїсь хворобливої втіхи.

— Вам я розповідаю про все, Маріано. Не знаю, що зі мною коїться, коли я з вами. Люблю вас, як брата. Ні, не брата… Скоріше, як подругу, котрій у всьому можна звіритись.

Залишаючись наодинці з собою, Реновалес відчував огиду, коли згадував про відвертість Кончі. Вона й справді така, якою її вважають: дуже принадна, дуже вродлива, але геть аморальна жінка. Ну, а себе самого він лаяв найнепристойнішими словами, яких навчився за часів богемного життя у Римі, і порівнював себе з усіма рогатими тваринами, що їх міг пригадати.

«Більше не піду до неї. Це ж ганьба… Нічогеньку собі роль обрав ти, маестро!»

Але досить було йому не прийти до графині два дні, як з’являлася Марі, покоївка-француженка сеньйори де Альберка, з напахченим листом, а іноді лист прибував поштою, скандально вирізняючись серед іншої художникової кореспонденції.

«Ну що за жінка! — вигукував Реновалес, поквапно ховаючи яскравий конверт, що так і впадав у вічі. — Яка необережність! Рано чи пізно Хосефіна зверне увагу на ці листи».

У своєму схилянні перед геніальним другом Котонер вважав, що перед ним не може встояти жодна жінка — тож і сеньйора де Альберка, звичайно, без тями закохана в маестро. Старий богемник сумно хитав головою.

— Це погано скінчиться, Маріано. Ти мусиш порвати а цією сеньйорою. Подумай про спокій свого домашнього вогнища! Бачу, не минути тобі лиха.

Листи завжди були однакові. Нескінченні нарікання на короткі перерви в його візитах. «Cher maitre, сьогодні вночі я не могла заснути, думаючи про вас…», а в кінці неодмінний підпис: «Ваша шанувальниця і добра подруга Coquillerosse»[22] таке войовниче прізвисько обрала вона для листування з художником.

Писала вона безладно, в найнесподіваніші години дня, скоряючись примхам своєї уяви та постійно збуджених нервів. Кілька разів схоплювалася з ліжка навіть опівночі або вдосвіта: ніяк не могла заснути і щоб якось розважити себе у безсонні заповнювала чотири аркуші дрібненьким почерком, звертаючись до доброго друга: у всіх подробицях розповідала йому про графа, про те, що чула від подруг, повідомляла останні плітки про людей з «великого палацу», нарікала на збайдужіння свого доктора. А іноді це були тільки чотири рядки — лаконічні, розпачливі. «Приходьте негайно, любий Маріано. Дуже пильна справа», — тривожно волали літери.

І маестро кидав свою роботу й одразу біг до графині, яка приймала його, лежачи в ліжку, у своїй пропахченій парфумами спальні, куди вже багато років не заходив сеньйор, схиблений на орденах.

Художник з’являвся стривожений, — напевне, сталося щось жахливе, — а Конча, неспокійно крутячись під гаптованими ковдрами та відгортаючи з чола золоті пасма, які вибивалися з-під мереживного чепця, говорила і говорила; слова злітали у неї з уст безладно, мов пташине цвірінькання, так наче від нічної тиші вона захворіла на недорікуватість. Їй спали на думку геніальні ідеї; наснилася страшенно оригінальна наукова теорія — Монтеверде буде в захваті. І з поважним виглядом викладала своє відкриття маестро, який кивав головою, не розуміючи жодного слова і дратуючись, що такий гарненький ротик — і верзе такі нісенітниці.