Але маестро лишався похмурим, дивлячись у землю і люто кошлатячи густу бороду.

— Усе це брехня, Кончо, — грубо відповів він. — Правда в тому, що ви закохана, що ви без тями від отого блазня Монтеверде.

Графиня всміхнулася, наче груба мова художника їй полестила.

— Ну що ж, Маріано, це правда. Ми кохаємо одне одного. Мені здається, я ще так не кохала жодного чоловіка. Нікому досі я не казала цього. Ви перша людина, якій я довірилася, бо ви мій друг, бо коли я з вами, то просто не знаю, що зі мною коїться, бо вам я розповідаю про себе все. Ми кохаємо одне одного; власне, це я кохаю його, кохаю куди палкіше ніж він мене. Моє кохання — це водночас і вдячність. Я не плекаю ілюзій, Маріано. Тридцять шість років! Тільки вам наважуюсь сказати про свій вік. Поки що я маю досить пристойний вигляд — зуміла себе зберегти. Але ж він набагато молодший: ще кілька років, і я могла б йому бути матір’ю.

Вона замовкла на мить, ніби налякана такою різницею в літах між своїм коханцем і собою; але відразу ж додала з несподіваною самовпевненістю:

— Він також кохає мене, я знаю. Я для нього порадниця, я надихаю його; каже, що коли він зі мною, то відчуває, як у ньому зроджуються нові сили для наукових пошуків; що завдяки мені стане великою людиною. Але я кохаю його сильніше, набагато сильніше. У почуттях різниця між нами, мабуть, не менша, ніж у літах.

— Але чому, чому не покохаєте ви мене? — спитав художник із сльозами в голосі. — Я вас обожнюю — от ролі і поміняються. Я вас оточу довічним поклонінням, а ви тільки дозволятимете кохати вас, дозволятимете дивитись на вас як на богиню, завжди бути біля ваших ніг.

Конча засміялася знову, комічно передражнивши глухий голос, палкі рухи і жагучий погляд художника.

— «Але чому, чому не покохаєте ви мене?..» Маестро, ну не будьте ж дитиною! Про таке не запитують: у коханні ми над собою не владні. Я не люблю вас так, як вам хочеться, бо цього просто не може бути. Задовольніться тим, що ви мій найближчий друг. Знайте, що з вами я, мабуть, відвертіша, ніж із самим Монтеверде. Атож, вам я розповідаю про такі речі, про які йому ніколи не розповіла б…

— Що мені з того! — люто вигукнув художник. — Я жадаю вас, жадаю впиватись красою вашого тіла, жадаю кохання…

— Заспокойтеся, маестро, — мовила вона з награною соромливістю. — Ох який же ви! Нащо говорите мені всі ті непристойності, що спадають вам на думку, коли ви роздягаєте поглядом жінку!.. Не хочу, не хочу вас слухати!..

Потім додала з материнськими нотками в голосі, немов вичитувала маестро за нерозважливість:

— Не така вже я навіжена, як мене вважають, і завжди думаю про наслідки, до яких можуть призвести мої вчинки… Маріано, подивіться на себе як слід, огляньтеся на своє оточення. Ви маєте дружину, маєте дочку, яка не сьогодні-завтра вийде заміж і зробить вас дідусем. А ви ще думаєте про всякі безумства! Я не здалася б на ваші умовляння, навіть якби кохала вас… Який жах! Обманювати Хосефіну, свою шкільну подругу! Сердешна жінка — така лагідна, така добра… і завжди недужа. Ні, Маріано, — ніколи цього не буде. На таке можна зважитися лише коли чоловік вільний. Я не змогла б знайти в собі мужність кохати вас. Я пропоную вам тільки дружбу — не більше…

— Не треба мені вашої дружби! — сердито вигукнув Реновалес. — Більше я не з’являтимусь у ваш дім, зроблю неможливе й забуду вас. Ця мука нестерпна. Мені житиметься спокійніше, як я перестану вас бачити.

— Ви мене не покинете, — мовила Конча лагідно, і в її голосі прозвучала впевненість у силі свого чару. — Ви залишитеся поруч зі мною, коли справді мене кохаєте, і станете моїм найкращим другом… Не будьте дитиною, маестро, ви ще побачите, яку втіху можна мати з нашої дружби, хоча тепер ви цього й не розумієте. Для вас я берегтиму те, чого не знатимуть інші: інтимність, довіру.

І вона поклала на лікоть художника свою тендітну ручку, сперлася на нього якось особливо невимушено і подивилася йому прямо в очі; в її зіницях світилося щось загадкове і таємниче.

До них долетів протяжний гудок; почулося глухе шарудіння коліс, які підминали під себе дорогу, і внизу під ними стрімко промчав автомобіль. Реновалес спробував роздивитися на людей-ляльок, що були в машині, здалеку схожій на іграшкову. Можливо, за кермом сидить Лопес де Coca, а оті дві жінки у вуалях — його дружина й дочка.

Художник відчув гострий напад каяття, подумавши, що саме в ту мить, коли він, про все забувши, благав кохання, повз них, можливо, проїхала Хосефіна і нічого не побачила, нічого не помітила.

Вони довго стояли нерухомо, спершись на балюстраду, і мовчки дивились крізь колонаду дерев на блискуче сонце, густо-червоне, як стигла черешня, що заходило, осяваючи обрій спалахами пожежі. Багряні хмари, бачачи, що воно вмирає, підступно підкрадались до нього і жадібно всмоктували його світло.

Конча в захваті милувалася заходом сонця, як милується людина видовищем, що його бачить лише вряди-годи.

— Погляньте, маестро, на оту величезну хмару — яка ж вона чорна! Схожа на дракона… Ні, мабуть, на бегемота; подивіться, які в нього товсті ноги — мов башти. Він біжить до сонця і зараз його проглине! Уже роззявив пащу! Проковтнув, проковтнув!

Краєвид відразу потемнів. Сонце зникло в череві страховища, яке затулило весь небокрай. Його горбата спина їжилася срібними шпичаками, а черево, ніби не можучи втримати в собі розжарену кулю, бризкало дощем блідого проміння. Так і не змігши перетравити вогняний клубок, воно зрештою згоріло й розвіялось димом, розлетілось чорними клаптями, і знову над обрієм викотився червоний диск, омивши золотом небо й землю, сипнувши в тихі води ставків табунці вогняних рибок.

Реновалес, спершись на балюстраду, торкався ліктем графині і вдихав її пахощі, відчував тепло її пругкого тіла.

— Вертаймося, маестро, — мовила вона з якоюсь тривогою в голосі. — Мені холодно… Та й з таким супутником, як ви, ніколи не почуваєш себе спокійною.

І квапливо рушила назад до майдану, бо, добре знаючи чоловіків, відчувала, як небезпечно залишатися з Реновалесом насамоті. На його блідому і схвильованому обличчі вона помітила наближення вибуху, відчайдушного і брутального.

На терасі біля Глибокого Каналу художник і графиня проминули двійко закоханих, що неквапно спускалися вниз, тулячись одне до одного; вони ще не наважувалися обнятись, мабуть, чекали, коли звернуть на першу стежечку. Юнак ніс перекинутий через руку згорнутий плащ, хизуючись, мов кавалер з античної комедії; тендітна і бліда дівчина, не обдарована іншою красою, крім краси юності, куталася в благеньку мантилью і йшла, не відриваючи від свого супутника наївного й закоханого погляду.

— Якийсь студент із своєю модисточкою, — мовив Реновалес, коли юнак із дівчиною їх проминули. — Вони щасливіші, ніж ми з вами, Кончо. Їхня прогулянка дасть їм куди більше втіхи.

— Ми вже з вами старі, маестро, — відказала вона з фальшивим сумом у голосі, явно не маючи на увазі себе, а тільки свого супутника.

Реновалес обурився — це був останній спалах його пристрасті.

— Але чому, чому не можу я бути таким щасливим, як той хлопчак? Хіба не маю я на це права?.. Кончо, ви не знаєте, хто я такий. Ви звикли ставитись до мене як до хлопчиська і забуваєте, що я художник Реновалес, славетний маестро. Мене знають у всьому світі.

І з грубою нескромністю став розводитись про свою славу, і що більше говорив, то дужче дратувала його холодність цієї дами; він хизувався своїм славетним ім’ям, мов осяйним плащем, який має засліплювати жінок. І такий чоловік, як він, мусить терпіти, коли його відтручує отой нікчемний докторисько?

Графиня посміхалася з виразом жалості. В її очах спалахували іскорки співчуття. Дурненький! Мала дитина! До чого ж наївними бувають ці генії!

— Атож. Ви великий художник, маестро. Тому я пишаюся вашою дружбою. Навіть визнаю, що вона підносить мене в очах світу і в моїх власних… Я люблю вас і захоплююсь вами.

— Не треба мені захоплення, Кончо! Я жадаю кохання!.. Щоб ми належали одне одному! Кохання без меж…