Коли збудження, викликане появою Реновалеса, стало вщухати, художник зайшов до невеличкої зали, в якій висіли «Фрейліни». Знамените полотно займало всю протилежну стіну. Теклі сидів за мольбертом, зсунувши білий капелюх на потилицю; на його відкритому чолі залягли зморшки і пульсували жили від напружених зусиль точно відтворити найдрібніші деталі картини.

Побачивши Реновалеса, угорець миттю підхопився на ноги і поклав палітру на клапоть клейонки, що захищала паркет від крапель фарби. Любий маестро! Який він вдячний йому за цей візит! І став показувати свою копію, змальовану навдивовижу точно, але без чарівної перспективи, без чудесної правдоподібності оригіналу. Реновалес схвально кивав головою, щиро захоплюючись терплячістю й упертістю цього вола від мистецтва, що прокладав на своєму полі завжди однакові борозни, дотримуючись бездоганної геометричної правильності, не дозволяючи собі ані найменшої ініціативи, ані найменшого натяку на творчу оригінальність.

— Ti piace? — тривожно запитував Теклі, зазираючи Реновалесові в очі і намагаючись прочитати в них його думку. — Е vero? Е vero?[3] — доскіпувався він із невпевненістю дитини, яка відчуває, що її дурять.

Але Реновалес, прагнучи якось приховати свою цілковиту байдужість, хвалив угорця дедалі красномовніше, і той нарешті заспокоївся, схопив обидві руки співрозмовника і притиснув до своїх грудей:

— Sono contento, maestro… Sono contento[4].

Теклі не хотів відпускати Реновалеса. Якщо вже той великодушно погодився прийти подивитись на його витвір, то вони не можуть так відразу розлучитись. Поснідають разом у готелі, де оселився угорець. Розіп’ють пляшчину к’янті і згадають роки, прожиті в Римі; поговорять про веселу богемну юність, про своїх друзів із різних країн, що збиралися в кав’ярні «Ель Греко». Дехто вже помер, інші розбрелися по всій Європі й Америці; кілька зажили слави, а більшість животіють, викладаючи десь по школах у себе на батьківщині і мріючи колись написати картину, що принесе їм тріумф — проте смерть чомусь завжди випереджає подібні задуми.

Реновалес зрештою здався на наполегливі умовляння угорця, що тримав його за руки з таким благальним виразом, ніби збирався вмерти, як йому відмовлять. Ну що ж, к’янті то й к’янті! Вони поснідають разом, а поки Теклі кластиме останні мазки на своє полотно, він почекає його, прогулюючись по музею та освіжаючи давні враження.

Коли Реновалес повернувся до зали Веласкеса, натовп уже розійшовся, і там сиділи тільки копіювальники, позгинавшись над своїми мольбертами. Художник знову відчув на собі могутні чари великого майстра. Реновалес схилявся перед його чудовим мистецтвом, але не міг не відчути, яким глибоким сумом дихають усі його твори. Нещасливий дон Дієго! Йому випало народитись у найпохмурішу добу нашої історії. Його здоровий реалістичний геній мав би обезсмертити людину у довершених формах голого тіла, а доля присудила йому жити в часи, коли жінки, мов черепахи, ховали свої принади під шкаралупами кринолінів, а чоловіки зі своїми високо піднятими темноволосими та погано вимитими головами, що витикалися з похмурих чорних костюмів, були схожі на церемонних жерців. Художник малював те, що бачив: страх і лицемірство відбивалися в очах того світу. А награну веселість приреченої нації, яка потребувала для своїх розваг чогось потворного і безглуздого, безсмертний пензель дона Дієго відтворив у блазнях, божевільних та горбунах. Кожна з його чудових картин водночас викликала захват і пригнічувала, відбиваючи меланхолію великої монархії, чиє тіло страждало від тяжкої недуги, а душа тремтіла з жаху перед пеклом. І такий геній було розтрачено на відтворення нікчемної епохи, що без Веласкеса навіки канула б у небуття! Реновалес подумав також про самого художника і відчув щось схоже на докори сумління, коли порівняв життя цього великого живописця з князівськими розкошами, в яких купалися сучасні маестро. О горезвісні щедроти монархів, що нібито протегували митцям, як люблять запевняти деякі історики, зазираючи в глибини минулого!.. Взяти хоча б того ж таки флегматичного дона Дієго. Як особистий живописець короля він отримував три песети платні, та й ті йому видавали вряди-годи; у списках придворних його славне ім’я стояло між блазнями та цирульниками; а почесний титул королівського слуги змушував митця безвідмовно брати на себе обов’язки постачальника будівельного каменю, бо у двірській ієрархії це означало просування на щабель вище; а яких тільки принижень довелося зазнати йому в останні роки життя, коли він домагався, щоб його нагородили хрестом святого Яго, коли доводив перед трибуналом ордену, що не продавав своїх картин за гроші, бо це вважалося злочином, з рабською пихою вихвалявся, що він слуга короля, немов цей сан був вартий більше, ніж слава великого живописця… Як не схожі на те далеке минуле щасливі нинішні часи! Хвала сучасним звичаям, що надають митцеві такої ваги, ставлять його під захист широкої публіки, цього некорисливого володаря, який не тільки визволив творця прекрасного з-під будь-якої залежності, а й іде за ним новими незвіданими шляхами!..

Реновалес вийшов у центральну галерею, щоб помилуватися картинами ще одного художника, якого глибоко шанував. На обох стінах тут висіли довгими рядами полотна Гойї*. З одного боку — портрети королів звироднілої бурбонської династії, голови монархів або принців, у величезних білих перуках; жіночі голівки з колючими очима, безкровними обличчями та високими зачісками у формі вежі. Обидва знамениті художники жили в часи морального занепаду династій. У залі великого дона Дієго королі були схожі на елегантних ченців* — тендітні, худі, біляві, з мертвотно блідим обличчям і випнутим підборіддям; їхні очі світилися палким бажанням спасти душу і водночас сумнівом, що це їм удасться. Тут, на стіні галереї, монархи були гладкі, заплилі жиром*; величезний, важкий і неймовірно видовжений ніс, здавалося, стримить із самого мозку, паралізуючи всяку здатність мислити; відвисла нижня губа товста і хтива; безвиразні, як у вола, очі світяться млявою байдужістю й тупим гонором. Австріяки — усі нервові, неспокійні, збуджені майже до божевілля і якісь неприкаяні, верхи на баских конях, завжди на тлі похмурих краєвидів, замкнутих засніженими гребенями Гвадаррамських гір, сумними, холодними й закрижанілими, мов національна душа; Бурбони — усі статечні й гладкі, з важкими черевами і товстелезними литками, заклопотані лише думками про завтрашнє полювання або домашню інтригу, яка вносить нелад у їхню родину, сліпі й глухі до ураганів, що шаленіють за Піренеями. Одні — оточені юрмами дурнів із тваринячими мордами, похмурими судовиками, інфантами з дитячим личком у довжелезних, мов шати весталок*, спідницях; другі — завжди в колі веселих і безтурботних людей, схожих на паяців, розцвічених яскравими барвами, у червоних плащах, у шовкових мереживних мантильях з високим гребенем на голові або чоловічою сіточкою для волосся. То була порода людей, що бавили час у веселих прогулянках по Каналу та всіляких екзотичних розвагах і були в душі героями, самі про те не здогадуючись. Сотні років вони жили, як діти, та відразу стали дорослими, коли, мов грім з ясного неба, в їхню країну вдерлися загарбники*. І великий художник, який стільки років малював цей народ чепурунів та веселих мах у всій його наївній безтурботності, строкатим і барвистим, мов оперетковий хор, став зображувати на полотнах, як той самий махо з кинджалом у руці з мавпячою спритністю нападає на мамелюків*, і ці страшні єгипетські кентаври, продимлені в сотнях битв, падають під його ударами, або як він помирає під кулями завойовників* на похмурих пустирищах Монклоа*, тьмяно освітлених ліхтарями.