Кравець Лопеса де Соси був у захваті від таланту свого замовника, його вміння з першого ж погляду вибрати підхожу тканину і серед безлічі моделей відразу вказати крій. Загалом, юнак витрачав на одяг близько п’ятьох тисяч дуро на рік і цілком серйозно казав двом художникам:
— Чи ж може витрачати менше людина, яка хоче мати пристойний вигляд?..
Лопес де Соса став бувати в домі Реновалеса після того, як художник намалював його портрет. Незважаючи на свої автомобілі та елегантні костюми, на те, що намагався обертатись лише серед людей, наділених шляхетними титулами, він так і не зумів пустити коріння в товаристві, яке називав вищим світом. Знав, що поза очі його називають «Красунчик у маринаді», натякаючи на батькове ремесло, і що сеньйорити, які нібито вважають його своїм другом, і в думці не припускають, щоб вийти заміж за «Консервованого хлопчика» (ще одне його прізвисько).
Своєю дружбою з Реновалесом Лопес де Coca дуже пишався. Він домігся, щоб славетний художник намалював його, заплатив не торгуючись, бо хотів побачити свій портрет на Виставці. Це був нічим не гірший за інші спосіб набути популярності, спосіб пропхати свою нікчемну особу поміж більших чи менших знаменитостей, яких малював художник. Після цього Лопес де Coca заприятелював з маестро і став повсюди говорити «мій друг Реновалес» таким тоном, ніби вони один без одного жити не можуть. Ця дружба неабияк підносила його в очах знайомих. До того ж він захоплювався художником цілком щиро — бо якось увечері, коли юнак довго й нудно розводився про свою вправність у фехтуванні, Реновалес відклав пензлі, зняв зі стіни дві старі шпаги і показав хлопцеві, що й він дещо вміє. От вам і дон Маріано! Як володів він кількома прийомчиками, що їх навчився колись у Римі!..
Часто буваючи в домі художника, Лопес де Coca зрештою відчув інтерес до Міліти, побачивши в ній дівчину, з якою можна б і одружитися. За браком гучніших титулів, бути зятем Реновалеса — це вже не абищо. Та й ходила слава, що художник дуже багатий; говорили й про його величезні гонорари, а він же працюватиме ще чимало років, збільшуючи своє багатство, яке колись перейде до дочки.
Лопес де Соса почав упадати за Мілітою, вдаючись до своїх найдійовіших засобів: щодня з’являвся в новому костюмі, щоразу під’їздив до брами або в розкішному екіпажі, запряженому баскими кіньми, або в якомусь із своїх автомобілів. Елегантний юнак зумів здобути прихильність матері, а це було вже щось! Такий чоловік годиться для її дочки. Тільки б не віддати її за художника! І бідолашний Сольдевілья даремно чіпляв на шию найяскравіші краватки, даремно красувався в жилетах скандального крою; суперник його затьмарював, а найгірше, що дружина маестро, яка раніше ставилася до нього майже а материнською ніжністю і казала йому «ти», бо ж знала його ще змалечку, тепер завжди була з ним холодна і стримана, наче давала зрозуміти, щоб він не мав ніяких надій на Міліту.
А дівчина, завжди весела й насмішкувата, була однакова з обома залицяльниками. Здавалося, вона не віддає переваги жодному. Доводила до розпачу молодого художника, товариша свого дитинства, то глузуючи з нього, то обдаровуючи його щирою приязню і довірою, як за часів, коли вони разом гралися, і водночас вихваляла витонченість Лопеса де Соси, сміялася в його товаристві, і Сольдевілья навіть мав підозру, що вони листуються між собою, немов уже заручені.
Реновалес тішився, бачачи, як дочка морочить голову обом хлопцям, що крутилися біля неї, переймаючись то розпачем, то надією. Не дівчина — вогонь! Хлопець у спідниці, більше схожа на чоловіка, ніж котрий-будь із її кавалерів.
— Я знаю її, Пепе, — казав він Котонерові. — їй треба дати волю — однаково вона вчинить по-своєму. Як тільки вибере того або того, слід негайно її одружити. Міліта не така, що зможе чекати. Якщо не видати її заміж відразу і за кого їй схочеться, вона може втекти зі своїм обранцем.
Батько виправдовував цю нетерплячку Міліти. Бідолашна! Чого тільки не набачилась вона вдома!.. Завжди хвора мати, що постійно лякає її сльозами, криками та нервовими зривами, батько, який вічно працює в студії, і єдине товариство — неприваблива «міс». Треба дякувати Лопесові де Coca, що він возить їх на прогулянки, та й Хосефіна після карколомної їзди повертається ніби трохи заспокоєна.
Реновалес волів би мати зятем свого учня. Цього хлопця він любив, як рідного сина, свого часу витримав великі битви, домагаючись для нього стипендій та призів. Щоправда, останнім часом Сольдевілья трохи розчарував його, ніби зрадив у чомусь, бо відтоді як завоював для себе певне ім’я, став хизуватися своєю незалежністю, вихваляючи за плечима маестро все те, що той відверто гудив. Але однаково приємно було думати, що Сольдевілья міг би одружитися з його дочкою. Зять — художник; онуки — художники; кров Реновалеса передалася б цілій династії живописців, що осяяли б Історію сліпучим промінням слави.
— Але навряд чи так буде, Пепе! Боюся, дівчина обере другого. Зрештою, вона жінка! А жінки цінують тільки те, що впадає в очі: елегантність, молодецтво, юність.
І в словах маестро прозвучав сум, так ніби він говорив про одне, а думав зовсім про інше.
Потім Реновалес завів мову про чесноти Лопеса де Соси, неначе той уже належав до його родини.
— Добрий хлопчина, правда, Пепе?.. Як на нас, Щоправда, трохи дуркуватий. Неможливо слухати його більше десятьох хвилин, не позіхаючи… Чудовий хлопець… але не нашої закваски.
Майже із зневагою Реновалес заговорив про сучасну молодь — хлопців дужих, наділених могутнім здоров’ям і незайманим, мабуть, без жодної борозенки, мозком; вони вриваються нині в життя з великим галасом, повсюди ними аж кишить. Що за люди! Захоплюються гімнастикою, фехтуванням, ганяють величезного м’яча, гасають на конях, влаштовують шалені автомобільні перегони; від короля до нащадка найнікчемнішого міщанського роду — усі кидаються сторчголов у цей вир дитячих розваг, наче покликання людини лише в тім, щоб накачувати собі м’язи, обливатися потом або пильно стежити за тією чи іншою грою. Мозок робиться млявим, а діяльність зосереджується в кінцівках тіла. Ці нові люди дужі, але розум у них анітрохи не розораний, окутаний туманом дитячої наївності. Таке враження, що все життя воші будуть чотирнадцятирічними; їм не треба йти далі, їм досить тієї втіхи, яку дає рух і гра м’язів. Багато з цих хлоп’яг залишаються дівичами або майже дівичами до того віку, в якому за давніх часів чоловік уже пересичувався коханням і байдужів до плотських радощів. Уся їхня увага спрямована на те, щоб бігти невідь-куди й невідь по що, їм нема коли спішитися й подумати про жінку. Кохання відступило перед могутнім натиском спорту. Юнаки живуть окремо, лише в чоловічому товаристві, атлетичні розваги дають їм досить втіхи, і вони нітрохи не цікавляться іншими радощами життя. Це великі діти з дужими руками; такий не побоїться вийти проти бика, але злякається, побачивши, що до нього підходить жінка. Вся їхня життєва снага витрачається на силові вправи. Так ніби розум цілком перейшов у руки, а череп залишився порожнісінький. Куди прямує сучасна молодь?.. Можливо, ми є свідками того, як утворюється нове людство, — здоровіше, сильніше, — людство, що не знатиме ні кохання, ні кипіння пристрастей, не знатиме іншої близькості, крім тієї, що спричинена сліпим інстинктом розмноження. А може, навіть це схиляння перед силою, це життя, коли чоловіки постійно перебувають у товаристві чоловіків, роздягаючись то для тих, то для інших атлетичних розваг, милуючись буграми м’язів та іншими окрасами здорового чоловічого тіла, розвинеться в огидне збочення, і все те, що ми нині бачимо, сприятиме відродженню античних звичаїв, коли атлети зневажали жінку і водночас принижували себе, наслідуючи її пасивність.
— Ми були зовсім іншої породи, правда Пепе? — казав Реновалес, лукаво підморгуючи. — Ми менше плекали своє тіло, але давали йому змогу втішатися. Хоч і не такі цнотливі, ми, зате, прагнули чогось вищого, ніж автомобіль чи спортивний кубок: у нас були свої «ідеали».
