Залишаючись сам у студії, Реновалес радів, як хлопчисько, що вирвався на волю. Працював весело й легко, голосно співав, з приємністю слухаючи, як відлунює його голос у нефах студій. Коли в такий час приходив Котонер, Маріано часто дивував його, з безсоромною легковажністю заводячи якусь непристойну пісеньку, з тих, що навчився у Римі, і портретист, найсвятіших пап весело підтягував другові, посміхаючись, мов старий фавн*, а в кінці вітав ці сороміцькі пустощі оплесками.
Угорець Теклі, що не раз складав їм компанію, повернувся на батьківщину з копією «Фрейлін». Прощаючись, він кілька разів розчулено притуляв до свого серця руку Реновалеса, захоплено називав його maestrone[21]. Портрета графині де Альберка в студії вже не було. Оправлений у розкішну раму, він висів тепер у салопі чарівної дами, милуючи зір її численних поклонників.
Не раз пополудні, коли дами виходили зі студії і глухе шарудіння автомобільних коліс та пронизливі гудки віддалялися, маестро та його старий друг розмовляли про Лопеса де Сосу. Непоганий хлопець; правда, трохи навіжений, але порядний і щирий — ось якої думки були Реновалес та його друг. Юнак пишався своїми вусами, що робили його трохи схожим на німецького кайзера, а сідаючи, завжди стежив, щоб його руки були на виду. Клав їх собі на коліна — нехай усі бачать, які вони в нього великі й сильні. З простодушною гордістю землекопа хлопець виставляв на загальний огляд свої набряклі вени та міцні пальці. Він тільки й розмовляв що про атлетичні розваги, і гак хизувався перед двома художниками, немов належав до зовсім іншої породи людей: хвалився своїми подвигами у фехтуванні, перемогами на дуелях, розповідав, що легко піднімає важезні гирі і може скочити на коня, навіть не черкнувши об сідло. Не раз, коли двоє художників захоплено говорили про якогось великого митця, Лопес де Coca несподівано втручався до розмови і повідомляв, що такий-то автомобіліст переміг у перегонах і виграв якийсь кубок. Він знав напам’ять імена всіх європейських чемпіонів, що вкрили себе лаврами безсмертя, бігаючи, стрибаючи, полюючи на голубів, гамселячи один одного кулаками або підкидаючи пудові гирі.
Якось пополудні юнак зайшов у студію до Реновалеса дуже схвильований. Сяючи, він показав художникові телеграму.
— Доне Маріано, тепер у мене буде «мерседес». Ось повідомлення, що мені його надіслали.
Художник подивився на хлопця, нічого не розуміючи. Про кого це він говорить, і чому в того чоловіка жіноче ім’я? Елегантний Рафаеліто поблажливо усміхнувся.
— «Мерседес» — найкраща марка автомобіля. Краща навіть за «папьярд», це ж усьому світу відомо! Машина німецького виробництва, коштує шістдесят тисяч франків. Іншої такої ні у кого в Мадриді не буде.
— Ну що ж, вітаю.
І художник, байдуже знизавши плечима, повернувся до своєї картини.
Лопес де Coca був багатий. Його батько, відомий фабрикант консервів, залишив синові чималий спадок і не можна сказати, щоб хлопець бездумно його розтринькував, бо ж він не грав у азартні ігри — цього ніколи не дозволяв собі, — не мав коханок — йому бракувало часу для таких пустих забавок, — і єдиною його розвагою був спорт, який зміцнює тіло. Хлопець мав власний каретник, де тримав свої розкішні екіпажі та автомобілі, з гордістю показуючи їх друзям. Це був його музей. Окрім того, Лопес де Coca володів кількома запрягами коней, бо нинішні захоплення не змусили його цілком забути про колишні вподобання, і він пишався не тільки своїм високим хистом автомобіліста, а й славою першокласного візниці. Коли в дні корид або з якоїсь іншої урочистої нагоди на іподромі відбувалися великі перегони, він не раз здобував перший приз на змаганнях колісниць, правуючи шестериком низеньких коней, обвішаних китичками та бубонцями, які під час бігу, здавалося, роздзвонювали про славу й багатство свого хазяїна.
Він пишався, що живе доброчесно, не дозволяючи собі жодної нерозважної витівки, жодної любовної пригоди, що життя його цілком присвячене спорту та хизуванню. Його прибутки були нижчі за витрати. Численна обслуга гаража-стайні, коні, бензин та костюми поглинали добру частку його маєтності. Але Лопес де Coca дивився на все це крізь пальці, хоча, звичайно, розумів, що так і розоритися можна, бо ж був хлопець розважливий і ощадливий, незважаючи на своє марнотратство. Усе це безумства молодості; коли він одружиться, то відразу обмежить витрати. Цілими ночами він читав, не можучи спокійно заснути, поки не перегляне свою «класику» — спортивні часописи, каталоги автомобілів, — і щомісяця купував за кордоном нову машину, викидаючи тисячі й тисячі франків і як чоловік серйозний постійно нарікаючи на зростання вексельного курсу валюти, на надмірні права митниць, на тупість поганих урядів, що гальмують поступ своїх країн. Кожен автомобіль при перевезенні через кордон значно дорожчав. І після всього цього політики ще сміють галасувати про відродження та прогрес!..
Він дістав освіту в отців-єзуїтів в Деустському університеті* і мав звання адвоката. Але, незважаючи на таке виховання, релігійним не був. Вважав себе вільнодумцем і любив модерн. Йому не до вподоби лицемірство та фанатизм. Він назавжди попрощався з добрими отцями, тільки-но помер його батько, який дуже перед ними схилявся. Проте Лопес де Coca зберігав до них певну пошану за те, що вони були його вчителями, до того ж він вважав їх усіх великими вченими. Та сучасне життя — це зовсім інше. Він багато читав, читав усе, що трапиться під руку, мав навіть власну бібліотеку — близько сотні французьких романів. Купував кожну книжку, яка надходила з Парижа і на обкладинці якої красувалася знадлива жінка, а всередині, під приводом ілюстрування розповідей про грецькі, римські або єгипетські звичаї, було намальовано безліч гарненьких голих дівчат та ефебів без іншого вбрання, крім пов’язок на волоссі або шапочок на головах.
Він був палким прихильником свободи, цілковитої волі і поділяв усіх людей на дві касти: особи достойні і ті, що такими не є. До перших зараховував своїх друзів з обраного товариства, старих завсідників казино, а також деяких персонажів, чиї прізвища з’являлися в газетах і журналах, що незаперечно свідчило про їхні високі чесноти. Усі інші для нього були просто набрід, який кишить повсюди: на вулицях міст — нікчемні людці з претензією на елегантність; на дорогах — бридкі нечеми і грубіяни, що лаються найнепристойнішими словами і погрожують тобі смертю, тільки-но якийсь хлопчисько кидається під колеса автомобіля з явним наміром, щоб пристойна людина його переїхала і вскочила через нього в халепу; а то котрась жіночка в білій блузці не хоче зійти з дороги, бо вдає, ніби глуха й не чує автомобільних гудків, — ну й дістає доброго штурхана, і теж кляне тебе на всі заставки… Людина, що заробляє всього дві песети, вважає себе, бачте, ціннішою за машину, яка коштує багато тисяч франків! Який же наш народ темний і неотесаний! А всякі йолопи ще й базікають про рівність та революцію!..
Котонер, якому коштувало неймовірних зусиль підтримувати свій костюмчик у стані, придатному для візитів та званих обідів, був приголомшений різноманіттям уборів Лопеса де Соси.
— Скільки краваток маєте ви тепер, Рафаелю?
Близько семисот; він оце саме нещодавно порахував. І засоромлений, що досі не має жаданої тисячі, сказав, що збирається поповнити свій гардероб у Лондоні, куди скоро поїде на змагання кращих британських автогонщиків, які розігруватимуть відомий кубок. Чоботи собі Лопес де Coca замовляв у Парижі, але шведському майстрові, тому самому, який обслуговує англійського короля Едуарда*; штанів у нього були десятки, і він ніколи не вдягав одних більше ніж вісім-десять разів; білизну носив один день, після чого дарував її своєму камердинерові; всі капелюхи шили йому в Лондоні. Щороку він замовляв собі вісім сюртуків — деякі виходили з моди, так і не вдягані; вони були в нього всі різного кольору, залежно від того, за яких обставин і в яку пору дня він носив їх. Один був особливо урочистий — темний, з довгими фалдами, похмурий і строгий; він замовив його по іноземних ілюстраціях, що зображували дуелі, як уніформу для урочистих нагод, тобто вдягав його лиш тоді, коли хтось із друзів у клубі звертався до нього як до людини надзвичайно авторитетної в питаннях честі і просив бути його секундантом.
