Та розвела руками.

— Син написав: зайди в поліцію. У нас Вольфганг Хетель…

— Хетель? — комісар оббіг навколо столу. — Ви сказали — Вольфганг Хетель?

— Так мені написав син…

Фрау Шварцвеллер розповідала. Бонне слухав, нетерпеливо бігаючи по кімнаті. Вислухавши, уточнив:

— Третій, високий, не повернувся вчора?

— Вони взяли кайло і лопати… Назад прийшли вдвох, третій поїхав до Зальцбурга. Він мусив щось передати їм через хазяйку «Гірського орла».

— Скільки вам потрібно часу, щоб уладнати справи в Унтеркрімлі? — запитав Бонне.

— Бог з ними, зі справами, — відмахнулась фрау Шварцвеллер.

— Ні, — заперечив Бонне, — вони(могли не піти до Долини конвалій і стежать за дорогою, коли і з ким ви повернетесь. Робіть закупки й сідайте в автобус. Якщо Хетель удома, передасте, що в «Гірському орлі» вам сказали: «Аукціон відбудеться четвертого вересня». І от що: коли їх нема вдома, то дайте нам якийсь знак.

Фрау Шварцвеллер одразу збагнула, що від неї вимагається.

— Я розсуну фіранки на кухонному вікні, — пообіцяла. — Якщо дивитись з дороги, крайнє вікно праворуч.

Четверо агентів зайняли разом із Бонне місця в автобусі, котрий ішов повз садибу Шварцвеллерів. Пильно роздивлялися навколо, але нічого підозрілого не помітили. Та й що може бути підозріливе, коли навіть хворий дід вийшов надвір погріти старечі кістки — сидів у шезлонзі й дрімав.

Комісар попросив водія зупинитися за поворотом, де над дорогою нависала прямовисна стіна. Вона закривала шосе від сторонніх очей — Бонне і один з агентів повернулися назад і залізли в густий чагарник, тут і сам чорт не помітив би їх.

Сержант Грейзль з іншим поліцейським зробили велике коло і відрізали злочинцям шлях у долину. Біля повороту в гайку стояв чорний «форд» — трохи вперед висунулась третя група агентів. Будинок Шварцвеллерів взяли в кільце.

Ось-ось повернеться фрау Шварцвеллер.

Бонне розсунув кущі, визирнув. Вантажна машина зупинилася напроти будинку — так і є, приїхала господиня. Шофер допоміг їй перенести ящик з пивом, до подвір'я, помахав рукою і рушив. Фрау Шварцвеллер зайшла в будинок. Через кілька секунд відчинила кухонне вікно, розсунула фіранки.

Комісар прикинув: від дороги до садиби можна непомітно дістатися лише за умови, якщо зробити гак метрів у двісті і переповзти поміж грядками. Вирішив: слід ризикнути. Показав агентові, як треба зробити.

Вони повернулися до прямовисної стіни, скотились у кювет по той бік дороги, проповзли до чагарників… Тут навряд чи їх хто-небудь помітив би, але все ж перебігали від куща до куща зігнувшись.

Бонне перший поповз через город. Дісталися до сарая. З тильного боку будинок прикривали дві яблуні; двері чорного ходу, як вони й домовились із фрау Шварцвеллер, відчинені. Комісар шмигнув у них попід яблунями, агент слідом — зіштовхнулися у тісному коридорчику, важко дихаючи.

Літак міг сісти в Долині конвалій. Ангель обійшов всі луки, наче милуючись квітами, що росли тут. Зібрав букет.

— Для фрау Шварцвеллер…

Поверталися знову через гребінь. На горбку, з якого добре проглядалася садиба Шварцвеллерів і вся навколишня місцевість, перепочили. Ангель заспокоївся: у затінку біля ґанку дрімав дід, фрау Шварцвеллер набрала води з колонки, побігла з відром до кухні.

Рушили.

Ангель ішов попереду, тримаючи великий, як віник, букет. Хетель зупинився біля колонки, щоб напитися, та фрау Шварцвеллер висунулась із вікна, покликала:

— Ідіть до кухні, панове, я привезла ящик пива.

Хетель збіг на ґанок слідом за Ангелем. Цікаво, які новини у фрау Шварцвеллер? У коридорі хтось навалився на нього, скрутив руки назад. Почув, як пронизливо й злякано закричав Ангель. Рвонувся, та нараз відчув на зап'ястях залізні кільця наручників.

Бонне обшукав Ангеля, витяг із кишень пістолет,

Дубровський вистрибнув із поліцейської машини, яка зупинилася біля подвір'я Шварцвеллерів. Побачив Ангеля і вже не міг одірвати від нього погляду: весь світ ніби розчинився в якомусь мареві, певніше, Сергій бачив і Бонне, котрий стояв за спиною Ангеля, і жінку із зляканим обличчям на ґанку, і поліцейських, що бігли до заарештованих, та все це існувало окремішньо від Ангеля і наче оберталося навколо нього — людини, яка незграбно виставила поперед себе руки в наручниках і дивилася кудись у гори.

Дубровський тисячу разів у різних варіантах уявляв собі зустріч з Ангелем, сьогодні був тисяча перший варіант. Бо в попередніх так чи інакше Ангель виглядав зацькованим вовком з гримасою чи то болю, чи то страху, чи то ненависті, а тепер він стояв зовсім спокійний і відчужений. од усього світу, буцімто вся ця метушня в дворі не стосувалася його.

Сергій зупинився вражений, та вже за мить зрозумів свою помилку, бо ні жах, ні ненависть на обличчі не передали б і десятої частки того страху і сум'яття, які заполонили Ангеля, ніж те, що помітив Дубровський, — у Ангеля побіліли щоки!

Певно, Сергій торжествував перемогу, не міг не торжествувати, але раніше ця подія уявлялася йому більш вагомою і значною, мабуть, тому, що колись комендант концтабору був для нього уособленням найчорнішого в світі, а побачив жалюгідну постать у наручниках з блідим обличчям мерця.

Сергієві зробилося бридко, навіть трохи занудило — так буває, коли звідкілясь повіє трупним запахом. Та раптом щось схоже на свідомість пробудилося на Ангелевому обличчі, він зустрівся з Дубровським поглядом — повіки в нього затремтіли, і він підняв руки, затуливши обличчя долонями. Але дивився крізь пальці — з відстані в кілька кроків Сергій побачив, як розширились в Ангеля зіниці, і зрозумів, що Ангель упізнав його.

Так, Ангель упізнав. Всі ці роки намагався не згадувати тих — тисячі й тисячі в смугастому одязі, — та все ж вони іноді виринали в пам'яті і чомусь уособлювались у постатях двох чоловіків, яких він колись зустрів біля табірної вбиральні. І ось один із них зараз насувається на нього — а може, це вже галюцинація? — та ні, руки сковані, поруч поліцейські з пістолетами, і той насувається, як насувалися на нього у снах тисячі напівтрупів з кістлявими руками: зараз учепиться в горло й почне душити — перехопило дихання, і серце зупинилося.

Ангель затулився долонями, та не міг відвести погляду, дивився, як зачарований, і не дихав. Нарешті втягнув у себе повітря, та зробилося боляче, наче легені заповнив масний дим від крематоріїв, відступив і закричав тонко й жалібно, ніби його вже підвели до шибениці, задихнувся і все ж кричав. Знав, що нікого не розчулить і відплата неминуча, та впав на коліна, бився обличчям об землю, кусав до крові пальці — навіть біль від укусів здавався приємним і солодким порівняно з тим, що насувалося на нього, затьмарювало мозок жахом, судомило і трусило його і якому ім'я було — смерть.

Частина третя

СЛІДИ СС

Бентежні думки переслідували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одного з гітлерівських таборів смерті, військового злочинця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.

Карл дізнався про це випадково, побачивши портрети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати підтвердила: Франц Ангель — його батько.

Так почалася нова смуга в житті Карла Хагена.

Раніше все було просто, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Хаген давно вже розлучився з матір’ю. Займався якоюсь комерцією чи то в Африці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів надходили листи, — і лише раз на два — три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призначить їм побачення: на Канарських островах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи батько не зустрічався з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого минулого, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.