Він був обережний, Франц Ангель.

Читаючи матеріали судового процесу, Карл дивувався батьковій передбачливості, вмінню зазирати далеко вперед і розраховувати біс його зна скільки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обережності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сім’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іноді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плюнути на все і привселюдно признатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?

Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажаннями, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без примусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправданням?

Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаючись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.

Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного переконливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пляжі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була мулаткою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правильність інших рис обличчя й білизну рівних, наче виточених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.

Хіба могла така людина байдуже дивитися, як умирають діти?

Оця картина — батько підкидає мулатку — зримо стояла перед очима. Та ж — неймовірна й жахлива, — коли він підштовхував дітей до газових камер, розпливалася й здавалася вигаданою, як і взагалі вигаданим увесь той процес. Але батько не заперечував фактів. Він намагався лише обернути їх на свою користь. Та хіба можна хоча б чимось пом’якшити вину за смерть дітей?

Карл розумів: в одній людині не може поєднуватись гуманне і байдуже, вороже, навіть звіряче ставлення до собі подібних. Отже, батько прикидався, лицемірив, так би мовити, грав на публіку, хотів завоювати синову симпатію. Але ж яка непідробна приязнь світилася в його очах, коли вовтузився з мулаткою!

А перед цим продавав дівчат до гаремів аравійських володарів…

Цю половину життя Франца Ангеля, коли він після війни продавав дівчат у гареми, відсунули на процесі на другий план — не тому, що виглядала блідо на тлі диму крематоріїв, а тому, що Ангель уміло заховав кінці у воду, і конкретно звинувачувати його можна було лише в продажу партії француженок. Правда, слідство зібрало деякі докази, але їх не вистачило б і для звичайного кримінального процесу.

Але не для Карла. Тепер він знав, яким бізнесом займався батько на Близькому Сході, чому вони так рідко бачилися і чому батько так ніжно поводився з матір’ю, хоча і розлучився з нею. Мати лише тепер підтвердила Карлові здогадки: фіктивне розлучення. В цьому також виявилася батькова передбачливість — не хотів, аби тінь упала на сім’ю.

Справді, цей химерний клубок можна розплутувати до кінця днів своїх.

Мати розуміла тривоги сина, хоч мала усталені погляди, що сформувалися, як зрозумів Карл, ще тоді, коли жила поруч з концтабором.

Беата внутрішньо підготувалася до того, що відбулося, певно, весь час готувалася, вважаючи кожен місяць лише відстрочкою. В душі вона вже давно зрадила чоловікові, хоча все ще любила його і ставилася до нього під час швидкоплинних зустрічей щиро й ніжно; якщо б усе минулося, вони дожили б до кінця днів своїх у злагоді, і Беата ніколи навіть собі не призналася б, що могла сприйняти страту чоловіка якщо не байдуже, то без особливих душевних терзань. Вона майже не розмовляла із сином під час процесу, та якось, піймавши Карлів тривожний і запитливий погляд, спробувала заспокоїти.

— Коли б ми перемогли, — мовила переконливо, — все, що вчинив твій батько, кваліфікувалося б як доблесть. Він був дисциплінованим офіцером і виконував волю свого начальства. Ми програли, і твій батько — одна з жертв нашої поразки.

У Карла округлилися очі. Він знав, що мати — практична жінка, більше того, як казали знайомі,— ділова, але ж вона була завжди привітна з сусідами, ніжна до нього, пестила їхнього ердель-тер’ера, взагалі видавалася справжньою жінкою — і раптом таке!

Видно, мати відчула, що передала куті меду, бо одразу позадкувала:

— Гадаю, твоєму батькові було нелегко… Тоді він якось замкнувся в собі і… І взагалі все це схоже на страхітливий сон…

Але кошмари не мучили Беату, коли згадувала місяці, прожиті в симпатичному котеджі біля табору. Від усього того життя залишився лише один яскравий спомин: роздягнена дівчина в колі есесівців біля табірної брами. Вона згадувала ту дівчину не тому, що шкодувала її — ні й ні! — просто перед очима й досі стояло чудове молоде тіло, яке, здавалося, не знатиме старості. Беаті хотілося плакати, дряпати, рвати свою шкіру, коли дивилася на себе в дзеркало, — боже мій, яке жахливе життя, вона б відправила в крематорій ту дівчину, вона б терзала її, аби стати хоч трохи молодшою.

Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:

— Так, страхітливий сон…

Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.

Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.

Карл запитав:

— Скільки ти маєш у банку?

Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.

— Для чого тобі, мій любий?

— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удіяти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої пальці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивився на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою кавою впала на підлогу й розбилася.

— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обережно поводитись з тарілками й блюдечками. Та зараз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:

— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!

Він думав, що мати збентежиться, принаймні почне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.

Мати не відвела погляду, але запитала тихо й лагідно:

— А чому ти впевнений, що є від чого відмовлятися?

Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:

— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І батько натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — “батько”, хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:

— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтримуватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.

Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шкодуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризволяще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…

Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…