Штайнбауер зробив паузу, відпив лимонаду із склянки. Він пив лише воду і ніколи не вживав спиртного. Ні тоді, коли служив в СС, ні зараз. Усе робив на тверезу голову і рідко коли помилявся.

Тоді він і справді вжив заходів, щоб жодна жива душа не знайшла тайників. Обладнувала їх спеціальна команда із Заксенхаузена: десять спеціалістів — муляри, штукатури, інженери-будівельники. Під наглядом ротенфюрера СС з відділу самого Штайнбауера та двох есесманів. Після того, як ящики були заховані, всіх десятьох розстріляли. Оберштурмбанфюрер сам керував стратою. А через кілька годин передав ротенфюрера та есесманів спеціальній групі — їх також розстріляли в його присутності.

Штайнбауер зробив ще ковток.

Чомусь пригадалося, як кричав тоді ротенфюрер. Чорт, старий служака, а не зумів достойно вмерти. Рвався з рук есесівців, проклинав його, свого командира, поки йому не заткнули пельку.

Що ж він кричав? Здається, вимолював життя і обіцявся нікому ні про що не казати. Звичайно, коли тебе збираються розстрілювати, наобіцяєш золоті гори…

Штайнбауер зітхнув і вів далі:

— В одному з тайників зберігається не лише золото. Документи, котрим нема ціни. Якщо ми станемо власниками цих паперів, матимемо ключі до шифрів секретних рахунків у швейцарських та південноамериканських банках. Ви розумієте, що це означає, панове?

Грейт давно вже відставив склянку і слухав, не відриваючись. Щоки в Ангеля зробилися зовсім червоними, він застиг на краєчку стільця, нахилився вперед, та не помічав, у якій незручній позі сидить.

Раптом полковник подумав, що Штайнбауер спритно обдурює їх. Запитав:

— Чому ж ви за стільки років не спромоглися дістати це золото? Невже це така складна справа?

Штайнбауер зрозумів його одразу.

— Я вже казав, що ми граємо відкрито, — мовив якомога щиріше, — і між нами повинно бути все з'ясовано. Справа в тому, що вивезти стільки золота з будь-якої країни не так просто. Звичайно, не будемо перебільшувати складність операції, та все ж це не розважальна прогулянка по Альпах. Зважте й на те, що у мене після війни збереглися е-е… деякі суми і нагальної потреби у тому золоті не було. Тепер — інша річ. Зростання масштабів діяльності нашої організації та деякі інші фактори вимагають все більших сум, і консервація цінностей та банківських рахунків тепер недоцільна.

— Скажіть, — безцеремонно перервав його Грейт, — вже намагалися добути те золото?

— Ви трохи випередили мене, полковнику, — м'яко усміхнувся Штайнбауер. — Кілька місяців тому один чоловік мав розкрити тайник і вивезти цінності, та… — розвів руками, — він виявився типовим ослом. Контейнери з золотом зберігаються у підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа. Це — ще не таємниця, панове, замок — середньовічний, у підземних ходах сам чорт заплутається, і тайник можна шукати, — задоволено потер руки, — і сто років… На жаль, там, де я заховав золото, зараз одна з кімнат книгосховища. Якісь древні манускрипти, рукописи, пергаменти та інші дурниці… Цей Дорнбергер діяв, як йолоп, його одразу затримали і звинуватили в намаганні вкрасти якісь книжки. Два роки тюрми, панове, і я вважаю, що він легко відбувся. Але ж тепер, крім мене, ще одній людині відоме розташування тайників, і чорт його зна, який ґедзь може вкусити Дорнбергера… Хоч як прикро, австрійські тюрми більш-менш охороняються, і ліквідувати цього осла — справа не дуже проста.

Він вимовив ці слова звичайно, наче йшлося про щось незначне і саме собою зрозуміле, а не про долю людини близької, можливо, друга, — бо кому ж ще довіриш таємницю таких величезних скарбів?

Грейт мимовільно зиркнув на Ангеля: Франц колись і лужив у Штайнбауера, був його довіреною особою, колись саме за завданням оберштурмбанфюрера інсценізували його смерть — після цього Ангель виконував якісь надсекретні завдання головного управління імперської безпеки, про які не розповів навіть Грейтові…

Франц аж ніяк не зреагував на репліку Штайнбауера: пропустив її повз вуха чи просто добре знав вдачу свого колишнього шефа і визнавав його право на подібні рішення.

Але ж таке могло трапитися не лише з Дорнбергером: хто дасть гарантії, що в них усе обійдеться?

Видно, Штайнбауер перехопив Грейтів погляд, бо одразу дав задній хід:

— Звичайно, це — у крайньому випадку, я певен, Дорнбергер мовчатиме. Та коли існує хоча б один шанс із тисячі… зрештою, ми не можемо гаяти час, тому я й розмовляю з вами, панове…

Грейт запитав прямо:

— По-перше, я хотів би знати, про яку суму йдеться? В цілому. І скільки матиму особисто я?

Штайнбауер, мабуть, давно вирішив для себе це питання. Відповів, не роздумуючи:

— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не може бути зрівнялівки. Крім того, я фінансую нашу е-е… операцію, забезпечую вас необхідними документами, явками тощо. Я вже не кажу про транспортування золота з Австрії. Очевидно, доведеться орендувати літак, тому, — нахилився до Грейта, — ми і спинилися на вас, дорогий полковнику. Коротше, я не збираюся торгуватися і вважаю, що по двадцять відсотків від загальної суми вам буде досить.

— І це складе?..

— У підвалах Зальцбурзького замка я заховав п'ять контейнерів з золотом, кожний з яких важить сто кілограмів.

Полковник швидко підрахував:

— Півтонни… Приблизно шістсот тисяч доларів. Отже?

— На вашу долю — сто двадцять тисяч.

— А другий тайник?

— Зараз важко дати точну відповідь. Справа в тому, що…

Штайнбауер на мить заплющив очі. Боже мій, як швидко спливає час — не встигнеш озирнутися, і вже стоїш однією ногою в могилі. Скільки років минуло з того холодного грудневого дня сорок четвертого року, а він пам'ятає все до найменших деталей, наче це відбувалося вчора…

Погода мерзенна: дощ з мокрим снігом, дощ і туман — єдина відрада, що жодна англійська чи американська свиня не з'явиться в небі і можна спокійно їхати містом, не боячись повітряної тривоги. Він сидить за кермом потужної спортивної машини — тоді він ще хизувався своєю молодістю і любив сам водити автомобіль, незважаючи на те, що був одним в найуславленіших есесівських офіцерів рейху і обіймав секретну посаду в головному управлінні імперської безпеки.

Ось і потрібний будинок на околиці Страсбурга. Чавунна огорожа, від воріт — асфальтована дорога до будинку. Двоє есесівців перевіряють документи. Попереду — броньований «хорх» Кальтенбруннера. Обличчя свого шефа Штайнбауер не бачить, але добре уявляє, як дивиться Кальтенбруннер на вартових: спокійно і пронизливо. Певно, нема в Німеччині есесівця, котрий з першого погляду не впізнав би шефа головного управління імперської безпеки, та порядок є порядок, і Кальтенбруннер сам би наказав розстріляти вартових, коли б вони не перевірили в нього документи.

«Хорх» повільно рушив, і Штайнбауер під'їхав до брами. Поки есесівці вивчали його папери, озирнувся й помахав рукою оберштурмбанфюреру — пасажиру «опель-адмірала», який зупинився позаду мало не впритул до його машини.

Штайнбауер завжди симпатизував цій людині: відчував, що вона — одна з небагатьох, котрі не заздрять йому. А це не так уже й просто — не заздрити улюбленцю фюрера, володарю найвищих нагород рейху. Вони з Ейхманом не були друзі, лише іноді перемовлялися кількома словами, Штайнбауер із задоволенням обідав разом з оберштурмбанфюрером за столиком у маленькій їдальні для вибраних. Адольф їв швидко — у нього завжди було багато роботи, може, він не мав часу заздрити будь-кому, а може, знав, що більшість працівників головного управління імперської безпеки заздрять йому — Адольфу Ейхману, бо з ним рахується сам Гіммлер і його знає і цінує навіть фюрер.

Штайнбауер зачекав Ейхмана перед входом до вестибюля, і вони увійшли до залу разом і сіли поруч — завжди приємніше сидіти поруч з людиною, яка розуміє тебе й перед якою не треба критися.

Шеф гестапо Мюллер здалеку вклонився їм, хоча і Штайнбауер, і Ейхман були всього лише оберштурмбанфюрери СС — чин не дуже-то й великий, приблизно те ж саме, що підполковник в армії. Але що таке чин, йоли сам фюрер подарував Штайнбауеру власне фото і дарчим написом.