— Можна розгорнути захисні екрани, — припустив Махоніко. — Або, якщо пощастить, знищити атакер. Вдалося ж збити зонд.

— От вже точно — із зондом нам пощастило, — мовив Некіч.

— Попереду колодязь! — попередив Махоніко.

Поки хвіст колони підтягувався до витоку колодязя, кіборґи спорудили щось на зразок підйомника. Вольск виявився третім у черзі на спуск. Коли його ноги торкнулися стародавніх плит Лабіринту, Некіч і Шерма вже оглядали розгалуження тунелю за тридцять метрів від «ліфта».

— Підемо правим коридором, — вирішила Шерма. — Він веде на нижні рівні, до Великого похилого тунелю. А до лівого коридору запустимо імітатора. Будемо залишати імітатори після кожного перехрестя. Якщо вони відправлять атакер, то йому потрібно буде щоразу обирати серед кількох мішеней.

— Треба відійти від входу якнайдалі, нехай вони нас пошукають, а ми від них побігаємо, — погодився Некіч.

Не минуло й години, як колона рушила вглиб Лабіринту правим коридором. Вольск не переставав дивуватися високій якості обробки шестикутних гранітних плит, якими будівельники виклали підлогу й мури Лабіринту. Їх ретельно відполірували, а стики було складно побачити навіть зблизька. Час і землетрус відкололи декілька плит. Археолог узяв проби кріпильної підкладки, яка розсипалася на пил від найлегшого дотику. Ні скоб, ні штифтів, ні пазів він не помітив. Масивне обличкування тунелів здавалося чи то наклеєним на скельну основу, чи сплавленим з нею в одне нерозривне ціле. На одній із плит Вольск помітив темні плями й патьоки, але, боячись відірватися від колони, обмежився тим, що додав до своєї колекції кілька зразків і відеокадрів.

За перші чотири години походу Лабіринтом команда Шерми не зустріла нічого, крім голих гранітних площин. Вони перетнули дві високі пірамідальні зали. Їхні стіни й підлогу будівельники облицювали світлішою породою граніту, аніж тунелі, але на цьому відмінності вичерпувалися. Така ж мертва порожнеча між нерухомими полірованими плитами, такий же відблиск прожекторів на сіро-зелених шестикутниках. Плюс товстий шар пилу під ногами. Кіборґи спробували освітити високе склепіння залів, але їхні прожектори зіткнулися з дивними, непроникними для променів, згущеннями темряви, які причаїлися під верховинами пірамідальних склепінь. Ніби тисячолітній пил піднявся туди й завис, утримуваний силами, могутнішими за гравітацію. На стіні одної із зал вони помітили велику вертикальну тріщину й чорні корені кущів-кліток, що клубилися її гострими краями.

Пиловий килим гасив кроки людей і кіборґів. Але навіть глухі відлуння їхнього пересування, багаторазово помножені кам'яними гранями тунелів і залів, здавалися нахабними й недоречними у цій велетенській будові, яка пережила своїх будівничих і зберігала у надрах таємниці їхньої могутності. Тут, у Лабіринті, люди зустріли архітектурний виклик, кинутий часові. Виклик недосяжний для земних зодчих — і давніх, і епохи Імперії. Час торкнувся стін Лабіринту, але вони вистояли. Сотні тисячоліть пробігли над підземеллями плата Перлат, а в трикутних тунелях усе ще нероздільно панувала воля їхніх творців.

«Якийсь похмурий цей Храм життя, — розмірковував археолог. — Старезний і похмурий. Немає тут теплої і затишної людської життєвості. Немає взагалі нічого людського. Ані краплі. Цікаво, який вигляд мали ті повзучі створіння, що споруджували цей Лабіринт? Гігантські слимаки, які пізнали споконвічні істини Великого Космосу? Розумна хробачня?»

А тим часом вони йшли й йшли кудись уперед, до незнаної мети, зупиняючись на розгалуженнях тунелів для встановлення імітаторів. Ніхто не ризикнув поцікавитися в Шерми, як скоро і де буде розгорнуто житловий модуль і облаштовано базовий табір. Здавалося, що Шерма не відає втоми. Вона жодного разу не дозволила собі відпочити на відкидному сидінні кіборґа. Розмірено й легко крокувала вона на чолі колони, а обіруч неї так само невтомно й розмірено бігли морліфи. Спостерігаючи за рухами щуропсів, Вольск здогадався, що між ними й Шермою не переривається телепатичний обмін інформацією.

На черговому перехресті Вольск наздогнав Вей.

— Усе хочу запитати вас, баронесо, а яке ваше повне ім'я?

— Дивне запитання для такого… місця, — в голосі Вей було більше іронії, аніж подиву.

— При зустрічі з ось такою зримою вічністю не завадило б знати справжні імена.

— Ви думаєте, Алексе, вічності не байдуже, під якими саме іменами вона нас забуде?

— Вічності, можливо, і байдуже, а мені ні. Чи це якась фатальна таємниця?

— Та ні, не таємниця. При народженні мене назвали Одолія Ґвендолін, на честь двох прабабусь. Але ім'я Одолія мені ніколи не подобалося.

— У подвійних іменах є щось величне. Щось схоже на цей Храм.

— У вас оригінальні асоціації, Алексе.

Щось у голосі Вей дало зрозуміти Вольску: продовжувати цю тему баронеса не хоче. Далі вони йшли мовчки.

На одному з перехресть морліфи виявили розплавлений металічний предмет. Дунс приніс його Шермі, та покликала техноархеолога. Вольск був змушений напружити пам'ять і уяву, щоб визначити первісну функцію цього шматка сталі. Він міг бути фраґментом силового каркасу кіборґа або деталлю транспортного візка. Молекулярний аналіз металу вказав на тіронійські металургійні заводи.

— Хіба за доби Нурасова на Тіронії вже були заводи? — запитала у Вольска Вей.

— Ні, тоді на Тіронії не було заводів, — похитав головою техноархеолог. — Важка промисловість там виникла років за п'ятдесят після правління Сіорана Першого. Цей сплав відлили на заводі компанії «Польсен» у Ліфанії, а його побудували десь близько триста десятого року.

— Ось і сліди кіборґів з безпілотників, — завважив Некіч. — Їх добре тут підсмажили. Чимось на зразок плагану?

— Цей фраґмент був під дією дуже високої температури, — погодився Вольск. — Десятки тисяч градусів. Частина металу, ймовірно, випарувалася.

Він ще подумав і уточнив:

— Випарувалося все, окрім цього шматка. Напевно, він був наймасивнішим.

Некіч поглянув углиб тунелю. «Там засада», — промовляла його напружена постать. Вольск кинув погляд на морліфів. Дорс здавалася спокійною, а на Дунсі шерсть стала дибки. Він хвилювався.

— Ми десь поряд із Великим похилим тунелем, — визначила Шерма. — Але, наскільки я розумію, все ще на першому рівні. Треба знайти прохід на нижчі рівні.

— Тунель, яким ми пройшли, мав невеликий кут нахилу, — завважив Махоніко. — Можливо, ми вже достатньо глибоко. Точно зорієнтуватися не можу. Датчик відстані до ядра планети не працює.

— Чому?

— Не знаю, Шей, — Махоніко знизав плечима. — Його щось блокує. І магнітне поле тут якесь дивне. З нерегулярними сплесками. Якби не трьохконтурний захист, позитронні мізки роботів уже ґлючило б.

У комунікаторі згустилася тиша.

— Я хочу, Ої, - перервала мовчання Шерма, — щоб ти зараз промовила вголос те, про що подумала. Те, що почула я.

— Охоронці Храму вже не сплять, — сказала Овіта. — Вони прокинулися, коли ви взяли в руки шматок цього заліза.

— Отже, він не просто так тут лежав, — зрозумів Некіч.

— Тут ніщо не лежить просто так, — підтвердила Знаюча.

— Ми ще можемо повернутися назад…

— Не можемо, — відрізала Шерма. — На поверхні нас уб'ють посланці Піфії. Ми підемо до Великого тунелю.

Вона віддала нечутну команду морліфам. Дорс пірнула в темряву, Дунс заметушився, але за кілька секунд оговтався й цілеспрямовано побіг за подругою. За мутантами рушили «павуки».

Вей — так, щоб Вольск побачив — торкнулася свого плеча середнім пальцем руки. В переліку арпікранських студентських знаків цей жест позначався як «дивися на мене, роби як я».

Археолог напружився. Він не володів надлюдською інтуїцією піфійських сестер, але теж відчував, що ось зараз, тут і тепер, відбудеться щось визначальне. Йому не хотілося йти далі. Щось безмовне, але сповнене волі й присутності, тиснуло на його свідомість. Ніби потік небаченої сили виривався з тої темряви, до якої вела свою маленьку армію жінка, створена Тейсанболоном на погибель Планеті Жінок.