— «Вийшов би»?

— Якби якась розумна і вправна сеньйора зайнялася твоїм вихованням. Може в Біблії ти дещо й тямиш, але у мистецтві кохання ти справжнісінький дикун. Не ображайся на стару циганку, я тобі щиру правду кажу.

— Я й не ображаюся, Лейло. Ніколи не ображаюся. Можливо, я навіть гірший за дикуна. Можливо, я найгірший з людей.

— Найгірший з людей? Olla! Полюбляєш принижуватися?

— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами життєвих турбот і справ, а готове одержати правду Божу: звільніться та зрозумійте.

— Знову книжна премудрість! Та ще й яка хитрохвоста! — Лейла зайшлася тихим сміхом. — Може б тобі спочатку звільнитися від свого прокляття, а потім вже іншим тлумачити про звільнення?

— Мого прокляття? — крижані мурахи почали свій танець на спині Сковороди.

— Так, хлопче, твого прокляття, твоєї gran peccato[38], — підтвердила ворожбитка. — Я ще тоді, на кордоні, коли гадала на Таро, здивувалася, чого це завжди у центрі «зірки» на тебе випадає перевернута «Вежа»[39].

— І чому ж? — Григорію стало важко дихати, немов мотузяна петля здавила йому горло.

— Я довго придивлялася до тебе, Гріго, а потім побачила, як ти під час грози ховаєшся під возами. Коли поряд вдарила блискавка, у тебе на обличчі накреслились всі нічні і зоряні знаки пекла. Тоді я все зрозуміла. На карті «Вежа», серед іншого, намальована блискавка. Ти боїшся блискавки. Чому? Хтось наворожив тобі, що тебе вб'є блискавка?

— Ти так добре знаєш Таро, — Григорій вирішив змінити напрям розмови. — А яка карта у ній позначає Андрогіна?

— Кого?

— Істоту, в якій рівнозначно і благодатно проявлені як чоловіча, так і жіноча натури.

— Таких істот не буває. Я тобі точно кажу. Якби такі істоти існували, цигани би про них знали.

— Не буває? А жонглер Амадео? Адже він кохається і з жінками, і з чоловіками. Хіба він не являє собою щось наближене до Андрогіна?

— Амадео? — пирхнула Лейла. — Та який він там Андрогін, про що ти… Він просто грошолюбний хлопчик. Він не має жіночої частки у тілі і не може, як справжня жінка, народити собі подібного. Він здатний лише вдовольняти чужу хіть. А щодо Таро… Я покажу тобі одну карту… Запали скіпку.

— Зачекай, я зараз, — Григорій знайшов кресало і причандалля для люльки. За мить у надрах воза затанцював жовтуватий пломінчик.

— Подивися, — Лейла обернула одну з карт Таро емблемою до світла. Це карта «Диявол» з Великого Аркана. Бачиш, страшний диявол сидить на троні і тримає ланцюги, до яких прикуті чоловік і жінка? І у чоловіка, і у жінки також є маленькі ріжки і хвости, як у диявола.

— Так, бачу. І що означає ця емблема?

— Означає вона те, що тілесне єднання двох натур відбувається під наглядом темних сил. Кожного разу, коли одне тіло єднається з іншим, темні сили пробуджуються і пильнують.

— Чому?

— Бо кохання підсилює темних богів.

«Бо воно примножує облудну і нетривку матерію через народження нових людей!» — зрозумів він, але вголос запитав: — Значить кохання чоловіка і жінки є гріхом?

— Тьху на тебе! Як ти любиш ці слова: «гріх», «пекло», «благодать», «Божа правда». Гріго, Гріго, який ти ще дурний. Гріх і пекло, аби ти знав, придумали папи з біскупами, щоби видурювати з людей гроші. Насправді є могутні темні боги, давні-давні боги. У містах про них вже забули, але в селах і по таборах про них пам'ятають. Шанують давніх богів, звертаються до них по допомогу. Ті боги харчуються нічною пристрастю закоханих, як ми харчуємося медом і вином. І діляться із закоханими древніми забороненими знаннями про насолоди. Такі пекучі насолоди, про які ти, Гріго, навіть не здогадуєшся.

— Так ти язичниця, Лейло?

— Тримай язика за зубами, — порадила йому циганка і задула пломінчик.

— Ну заходь, брате, заходь, — Олександр Петрович розкрив свої міцні обійми назустріч молодшому Вигилярному. Той поставив на упори велику дорожну валізу з коліщатами. Брати обійнялися. Потім Павло привітав Марію і старшу доньку Олександра, також Марію.

— Тут я вам дечого привіз… — почав він, але господар дому підхопив його валізу і зауважив:

— Це ж не на вулиці робиться, Павлян. Пішли до хати… Але ж і важка в тебе ця чумайдана. Ти що, туди цегли наклав?

«Чумайдана! — подумки передражнив молодший. — Набрався наш Саша місцевих приколів».

У вітальні на них чекав накритий стіл. Тут Павло подарував обом Маріям золоті ланцюжки з хрестиками. Олександр придивився до ланцюжків, зауважив, що подарований дружині товщий і дорожчий за доньчин, схвально кивнув на знак згоди з дотриманням родинної ієрархії і запросив гостя за стіл.

Молодша Марія потягнула дорожню валізу до коридору, але Павло зупинив її:

— Лиши, Машо, лиши, потім… Я тут маю показати твоєму татові дещо.

Олександр дав знак рукою, щоби їх залишили удвох. Марії вийшли з вітальні. Павло провів їх порожнім поглядом.

— Ну що, Павляне брате, вип'ємо за зустріч, — господар дому наповнив стопарики самогоном. — За зустріч найстарших у нашому роді.

— За зустріч! — склянки глухо цокнулись, брати випили.

— Бери перчик, заїдай. Марія ці перчики спеціально для тебе готувала, старалася. Вона твої смаки пам'ятає.

— Дякую. Конгеніальні перчики.

— Ще б пак… Ну що ж, розповідай, брате, розповідай. Яка така біда тебе сюди зірвала? — Олександр і собі наклав закуски. Старший Вигилярний любив смачно поїсти.

— Спочатку я тобі дещо покажу.

— Показуй давай.

Молодший відкрив валізу і вийняв з неї ідола і підсвічники. На дубовому лакованому паркеті підсвічники виглядали дорого і святково, а ідол загубився, перетворився на шматок неоковирної брудної деревини.

— Звідки це? — старший знову наповнив склянки.

— Антикваріат.

— Та я бачу, що антикваріат. Я тебе питаю: звідки?

— Не з магазину.

— Слухай, братело, — Олександр оперся широкими долонями на стіл, наблизився обличчям до молодшого. — Ти ж, дорогенький, проїхав тисячу кілометрів не для того, щоби мені тут загадки загадувати. Я правий?

Павло хильнув самогону, кілька секунд помовчав, потім почав розповідати. Він описав старшому усе, що сталося тиждень тому на дачі в Гречика. Єдиним, про що він не згадав, був мішечок із золотими монетами. Кілька монет він вже встиг збути ювелірам, а решту поклав до орендованої банківської скриньки. Впродовж його довгої розповіді Олександр кидав косі погляди на двері вітальні і випорожнив третину графина.

— Гм… Попадалово… — промимрив він, коли Павло закінчив свою розповідь. — Якщо, звісно, ти мені правду кажеш… Чекай, не сіпайся! Я тобі вірю. Я тебе знаю, ти б не зробив старому зла. Я вірю, що все було так, як ти розповів. На цьому крапка. Чуєш, що кажу? Крапка. Але я питаю тебе тепер: чого ти, брате, в цій ситуації хочеш від мене?

— Допомоги.

— Якої?

— Допоможи сховати ідола. Один із цих підсвічників — твій.

— А з чого це ти взяв, що я буду ховати речові докази з місця вбивства?

— Бери обидва підсвічники.

— Слухай, ти не купуй мене, — на обличчі Олександра Вигилярного з'явився той самий вираз, який він напередодні відшліфовував перед дзеркалом. — Не на базарі. Ти відповідай на моє питання. Чому це ти раптом вирішив, що я тобі допомагатиму у цій гнилій справі?

— Ти мій брат.

— А ти, брате мій, кримінальний злочинець.

— Я?

— А хто? Кінь в пальто? Може це я втік з місця злочину і дорогою пограбував професора? До речі, якщо пам'ятаєш, тих, хто грабує померлих, називають мародерами.

— Ті, що його вбили, все одно забрали б ці речі. Рано чи пізно.

— Це, брате мій, лише твоє припущення. А за кримінальним кодексом ти — злочинець. Крадій. Мародер. Крапка.

— Нехай так. Добре, — Павло теж налив собі і випив. — Ти мене здаси ментам, чи як? Я не розумію.