Дальфері перехопив погляд Григорія, спрямований на Амадео й усміхнувся у свої лістригонські вуса.

— Так тобі дійсно не подобаються жінки, Гріго? — запитав акробат.

— Та ні, чому ж, подобаються… — Сковорода відчув, що відповідь прозвучала непереконливо і додав: — Жінки гарні, а мені подобається уся натуральна краса, створена Богом.

— Красиві хлопці теж створені Богом, — зауважив Дальфері. — Дивись, який наш Амадео красунчик. Чим тобі не улюблене Боже творіння?

— Але ж, Карло, його вважають красивим лише тому, що він подібний на гарну дівчину.

— Тобі щось або хтось подобається лише тому, що так вважають, чи навпаки — тому, що воно тобі самому подобається?

— Є усталені, апробовані і визнані авторитетами канони краси.

— Чекай, чоловіче, — акробат вибив попіл зі згаслої люльки. — Я розумію, що ти в нас премудрий школяр і навчений різним там канонам. Я ж тебе не про це питаю. Я тебе питаю: ти б хотів, щоби Амадео став твоїм любчиком?

— Це гріх содомський, — твердо відповів Григорій.

— І знову ти не про те, Гріго, — похитав головою Дальфері. — Я ж не питаю тебе: гріх воно чи не гріх. Я питаю про той природний магніт, який або працює в людині, або не працює. Я питаю: хотів би ти, Гріго, саме ти, а не хтось там із того клятого Содому, сьогодні вночі приголубити Амадео?

— Я не можу піти проти натури і Бога.

— Натура тут, Гріго, ні до чого. І щодо Божої волі можна посперечатися. Давай я просто зараз домовлюся з Амадео, він хлопець авантажний і досвідчений. І тоді ти сам відчуєш, чи йде такий спосіб пізнання краси світу сього проти натури і передвічного Господа нашого. Осягнеш сам, своїм природним магнітом. Не можна ж вічно між собою і життям ставити канони із книжок вичитані. Так лише прокляті фарисеї робили. Ти ж не хочеш уподобитися фарисейському племені?

— Ти з біса вправний софіст, Карло, — Григорій сховав сопілку до торби. — Але от що я тобі скажу. Якщо хочеш зробити мені приємне, домовся з Амалією. Вона дуже вродлива дівчина. Мій природний магніт тягне мене до неї.

— Ти чуєш, Лейло! — акробат засміявся так голосно, що підстрибнули сторожові пси, які лежали під валом гарматного укріплення. — Гріго сказав, що хоче сьогодні вночі кохатися з Амалією!

— Так буває, — погодилася Лейла. — Хтось хоче дальшого, тому що боїться ближчого. Але, кажу вам: з того, хлопці, все 'дно нічого не вийде. Зараз нам принесуть вечерю, а малу покличуть до пана Федеша.

— Може, пан Федеш знайде у тому трактирі свіжу спідницю?

— Ні, — впевнено заперечила Лейла. — Я знаю. Він сьогодні тричі під'їжджав до воза, де їхала Амалія. Він її покличе. Та й навіщо йому витрачати гроші на задрипаних моравок, коли він Амалію може мати задурно.

— Бачиш, Гріго, якою мінливою та зрадливою є пані фортуна, — зробив великі очі Дальфері. — Ти нарешті на щось погодився, а воно — olla! — і вислизнуло між твоїми пальцями… I eu ben l'ounour de riverilo[36]. Може все ж таки мені варто побалакати з нашим Ганімедом, себто з милим хлопчиком Амадео?

— Ні.

— Може, тоді ощасливиш мою Лейлу? — не відступав старий спокусник. — Я тобі її відступлю за півкрони. До перших півнів. Хлопче, ти не дивися, що вона в мене вже не першої молодості. У коханні вона справжня тигриця. Може замучити любощами цілий ескадрон здоровенних гусарів. Правда, Лейло?

— А пішов би ти… — Лейла підвелася, підібрала оберемок своїх довгих спідниць і почвалала до воза.

— Ти ба, вона образилась, — засміявся старий акробат. — І знаєш, хлопче, на що саме вона образилась? Зовсім не на те, що я її тобі пропонував, не сподівайся. Вона образилася на те, що я сказав про неї «не першої молодості». Такі вони, жінки… А я ж не ображаюсь, коли вона бігає до конюхів… О, дивись, вже й вечерю нам несуть. Певне, знову якісь помиї…

— Я ще одне хотів запитати, — сказав Григорій.

— Про що?

— Ти сьогодні сказав одне слово.

— Яке?

— Азземелло.

— Я таке казав? Коли?

— Так, казав. Тоді, коли попри нас проїжджали шандари.

— Хіба ж я маю пам'ятати усе, що говорю собі під носа? Може ти щось недобре почув?

— Не відпирайся. Я добре чув.

— І що з того?

— Хочу знати, що воно означає.

— Звідки мені про те відати? — знизав плечима Дальфері. _ Так казав мій батько, а до того його батько. І я так кажу. Це давнє і сильне ваганське закляття проти auditori santissimo[37], шандарів, сбірів та іншої служилої погані. Діє, скажу тобі, безвідмовно… Й нащо мені або тобі знати, що воно там насправді означає? І в якому саме пеклі які саме чорні маги його придумали? Коли ти вживаєш ліки і вони тобі допомагають, ти ж не будеш сильно страждати від того, що лікар не відкрив тобі їхньої рецептури? О, чуєш!?

— Що? — не зрозумів Григорій.

— Амалію кличуть. Моя прокурена пророчиця таки мала рацію.

Олександр був старшим за Павла на дванадцять років. Його мати була першою дружиною капітана першого рангу Петра Вигилярного. Після материної смерті Олександр одружився на дівчині з Гуцулії і мешкав тепер на живописній карпатській полонині. Олександр Вигилярний давно полишив свій інженерний фах. Жінчина родина ще від радянських часів заробляла сувенірним промислом, і син капітана приєднав свої зусилля до сімейної справи горян. Сувенірний бізнес дозволяв жити небідно, утримувати будинок і вчити у престижній гімназії двох дітей. До свого молодшого зведеного брата Олександр ніколи не відчував палкої братньої любові. Але він вважав себе правильним чоловіком, визнавав закон крові і при добрих зірках не відмовляв «Павляну» у допомозі. Тим більше, що молодший кожного літа запрошував його з родиною до Одеси, де розкішна батьківська квартира дозволяла без особливого побутового напруження розміститися представникам обох гілок фамілії Вигилярних.

Коли молодший раптом подзвонив по сотовому і повідомив про свій приїзд, Олександр не здивувався. «Десь залетів малий, грошей зичити буде», — вирішив він. Якось таке вже трапилося. Тоді Павло зареєстрував приватне підприємство і взяв позику під заставу житла. Партнери зробили «кидок» і батьківська квартира ледь не відійшла кредитній спілці. Того разу старший брат оперативно допоміг бізнесмену-невдасі. Той три роки віддавав борг, продав авто, але розплатився до останньої копійки.

«Якщо Павлян залетів десь у межах десяти штук „зелені“, я його й тепер витягну», — про себе вирішив Олександр, подумав і додав до цього рішення примітку, згідно з якою цього разу безвідсоткової позики не буде. Він навіть уявив собі, як саме скаже молодшому про невідворотність відсотків. «Криза, братан, усі фінансові ринки захитані, валюти падають. Так що вибачай», — так вирішив він сказати братові з твердим і суворим виразом на обличчі. Він навіть пройшов до спальні, де стояло величезне антикварне трюмо і потренувався напускати на обличчя цей незламно твердий і суворий вираз.

Прийнявши рішення, покликав дружину Марію і повідомив їй, що завтра увечері до них приїде Павло Петрович. Приїде гостювати. Один, без сім'ї. Ненадовго. Марія все зрозуміла з півслова, стиснула губи і сказала:

— Треба голубців наробити.

— Ти зроби йому фаршировані перчики, — порадив Олександр Петрович, розслабляючи м'язи на обличчі. — Такі, як на мій день народження. Павлян ще того року казав, що в тебе виходять смачнющі фаршировані перчики.

Лейла стомлено відкинулась на спину і запитала в Григорія:

— Тобі сподобалось?

— Так.

— Не бреши.

— Це не я, це тіло бреше. У всьому тілесному ховається облуда.

— Не розумію я твоїх премудростей, Гріго. Давай краще спати.

— А тобі?

— Що «мені»?

— Сподобалося?

— Так. З тебе вийшов би добрий коханець.