Беніковський незграбно, як усі черевані, сповз на коліна, натужено засопів і поклав пояс з дукатами на ліжник біля Сковороди.

Той мовчки дивився на смиренного ніжинського міщука. Думав про те, як міліють і втрачають опаловий спокій глибокі озера таємниць. Як витікає із них крізь тисячі дрібних дірок людських теревенів тиха непрозора вода забуття. От вже і цей некликаний голосить про «паладіум». Наче переповідає кумасям ярмаркову плітку.

«Бугало вогнений… Але ж як борзо пояснення сну прийшло. Не затрималось, не заблукало, — виникла у голові Григорія холодна думка. — Блискавка влучає у ті місця, де сховано гріхи і скарби. Блискавка не помиляється. Ніколи».

Вперта вуличка блукала і вигиналась поміж складами і гаражами, звужувалась до щілини, протискалась під балконами нахабних новобудов, пірнала під залізничні мости, але все не вичерпувалась і бігла, бігла, бігла далі. Її кольорові будівлі з трьохсотими номерами виявились веселішими за сірі і жовті з двохсотими. Вперта вуличка вивела Вигилярного за край промислової забудови, туди, де ще збереглись особняки з мансардами і старими яблунями. Ті стомлені дерева спирались важким гілляччям на широкі дошки фарбованих парканів.

Саме такий старосвітський паркан оточував садибу і двоповерховий особняк під триста тридцять сьомим номером. Від сусідніх парканів його відрізняв хіба що яскравий спрей-арт — обведений чорним контуром малюнок жіночого тіла, роздутих, немов дирижаблі, bubble-letters[2] і ще кілька знаків, що їх Вигилярний не зміг розібрати. Графіті здавалось зовсім свіжим. Червоне кільце фарби, яке нічні райтери накреслили навколо кнопки дзвінка, масно виблискувало. Вигилярний не втримався і провів вказівним пальцем по спокусливій фарбі. Палець залишився чистим. Хитро примружився на псевдомасляний блиск і рішуче натиснув кнопку.

Майже одночасно десь за парканом виразно і протягло рипнули двері. Минуло кілька хвилин, і Вигилярний відчув погляд. Хтось дивився на нього крізь затулене темним скельцем вічко.

— Я до професора Гречика, — повідомив гість. — Я не помилився, він справді тут живе?

— А ви, перепрошую, з якою до нього бідою? — голос з-за паркану належав немолодій і, можливо, не зовсім тверезій людині.

— Я Вигилярний Павло Петрович, — прибулець встромив у щілину між дошками картонний прямокутник візитки. — Якщо ви професор Гречик, то, значить, це ви зі мною говорили по сотовому. Чотири дні тому, у понеділок. Пам'ятаєте? До речі, там на візитці усі мої дані.

— Дані, кажете? — Вигилярному здалось, що невидимий співрозмовник підсміюється. — Ну-ну, подивимось на оті ваші дані…

Візитку неквапом втягнули до щілини. Ще хвилини зо дві — і хвіртку відкрили. За нею стояв череватий добродій років п'ятдесяти-п'ятдесяти п'яти у плямистих шортах і футболці з подірявленим коміром. Окуляри-«хамелеони» з'їхали на кінчик його спітнілого носа, відкривши зморшки та набряки навколо перенісся і мутний погляд вибляклих очей. Нижню частину обличчя добродія вкривала розвинута неголеність.

«Значить, мені не брехали. Він від вівторка у запою», — підсумував свої спостереження Вигилярний.

— Це наша лаборантка дала вам цю адресу? — запитав добродій. — Бо я, здається, запрошував вас на кафедру… Сюди я вас не запрошував.

— Ні, це не лаборантка. Я маю власні джерела інформації, — Вигилярний намагався, щоби його усміх був якомога нейтральним. — Прошу вибачення за настійливість, але я приїхав з іншого міста і, на жаль, обмежений у часі. На кафедру я заходив двічі, там вас не було, а ваш сотовий не відповідає. От я і насмілився…

— Лаборантка! — власник плямистих шортів насуплено подивився кудись у безмежжя небесного вирію. — Це вона. Я знаю. У понеділок їй вуха повідкручую. Звідусіль старому капостять, звідусіль. Он, бачили, як малолєткі мені паркани обмалювали?

— Я зауважив. Найсправжнісінький вандалізм. Так дозволите зайти, Геннадію Романовичу?

— Ну заходьте, — злагіднів Гречик. — Якраз складете мені компанію. Ви, Павле Петровичу, перепрошую, яке віскі вживаєте? Односолодове чи купажоване?

— Бурбон.

— Бурбон? — черево професора затряслося від сміху. — Ніколи такого не кажіть. Бурбон не віскі, це дешева кукурудзянка. Бурбон п'ють мужики, — у цьому слові він зробив наголос на «у». — Мужі (цього разу наголос був на кінцеве «і»), які себе поважають, молодий чоловіче, п'ють ірландське. Самодостатні і доброї слави мужі, а не мужики! Не забувайте про це. Не варто про це забувати.

— Як скажете, — Вигилярний втягнув живіт і протиснувся між професорським черевом і краєм хвіртки.

— Так і скажу, — Гречик показав пальцем углиб двору. — Бачите альтанку під горіхами? — запитав і сам відповів на своє запитання: — Бачите. Там і чекайте на мене. Я зараз підійду.

Не встиг Вигилярний роздивитись споруди професорського маєтку, як той повернувся. На грубо збиті дошки стола виставив гранясті стакани, пляшку Tulla-more Dew, кухоль з льодом, тарілку, наповнену пластівцями пармезану, і крихітну піалку з оливками. Піалка виглядала на старовинну й коштовну. Червоно-зелені павичі, намальовані на тонкій порцеляні, гордовито дивились кудись за обрій золоченого обідка.

— От тепер, Павле Петровичу, ми маємо основу для розмови, — констатував Гречик. — Маємо твердий фундамент. Адже розмова двох поважних мужів повинна рухатись до мети. І не просто рухатись, а рухатись впевнено і чітко.

— Це з Софокла?

— Софокла? — здивовано перепитав Гречик. — Можливо. Все можливо. Як там у вас в Одесі?

— Спекотно. Так само, як і тут.

— Глобальне потепління, кажуть. А насправді — кліматичне оскаженіння.

— Щось таке, — погодився гість.

— Ви мені вибачайте, Павле Петровичу, що я вас відірвав від роботи, покликав сюди. Я прочитав вашу статтю про знахідку у масонському архіві. Дуже цікава стаття, несподівана… — Гречик наповнив стакани, докинув до них льоду. — Хто б міг подумати! Масонські архіви в Європі вже відкривають науковцям… — черевань похитав головою. — Давайте вип'ємо за нашу з вами зустріч. Дай Боже!

Вони випили. Охолоджене віскі приємно контрастувало з навколишньою спекою. Вигилярний спорожнив свій гранчак, потім скалатав і закинув до рота крижані кубики.

— Правильно, — схвалив його дії Гречик і знову наповнив гранчаки. — Ми поки що не зрівняли наших енергетичних балансів. Вам треба догнати, піднятись на вищий енергетичний рівень. Тоді й розмова веселіше піде… Так-от, про вашу статтю. Наші історики, зрозуміло, поставлять під сумнів висновок про те, що мова у тій архівній згадці йде саме про Григорія Савича, а не про іншого Сковороду. Так би мовити, про невідомого сучасника-однофамільника. Але особисто я, підкреслю, особисто я, як багаторічний дослідник сковородинської проблематики — не бачу нічого неможливого у тому, що хтось з італійських масонів міг спілкуватися з Григорієм Савичем у тисяча сімсот п'ятдесят першому або тисяча сімсот п'ятдесят другому році, коли він перебував за кордоном. Навіть неспеціалістам відомо, що саме тоді у світогляді Сковороди відбулися певні зміни, він почав глибше вивчати Біблію й цікавитись гностичною символікою. Те, що в знайденому повідомленні масонського аноніма йдеться про зацікавлення якогось мандрівного рутена Сковороди містичними символами, підтверджує давні висновки Чижевського про емблематичність сковородинської філософії. Про це ви цілком доречно зауважили у прикінцевих висновках. Вважайте, Павле Петровичу, що в майбутніх битвах навколо знахідки я буду на вашому боці. До речі, другий тост — ваш. Тільки прошу, не треба пити за щось на кшталт «творчого союзу історії і філології». Банальності ображають мій розум.

— За вас, Геннадію Романовичу! — підняв гранчак Вигилярний. — За видатного корифея-сковородинознавця! Й за те, що ви на моєму боці.

— За сраколизів! — професор закинув до сурла пів-стакана віскі, видихнув і з хитрим прижмуром подивився на гостя. — Ми без вас ніби й не корифеї зовсім. Так, старі пердуни…