— Не здам, не бійся. Але й оцього краденого переховувати не буду. Мені проблеми не потрібні. Я все, що мені для життя потрібно, маю. Сам знаєш. А чужого барахла мені в хаті не потрібно. Це, брате дорогенький, дуже небезпечне барахло.

— Я ж не про твою хату думав. До чого тут твоя хата, я ж не дурний. Ти казав колись, що маєш в горах лише тобі відомі схованки. Я думав…

— Думав, думав… Не тим місцем ти думав, брате, от що я тобі скажу.

— А ти знаєш, Сашо, скільки воно все коштує?

— І знати не хочу.

— У кожному із цих підсвічників є майже по чотири кілограми чистого срібла. Це не рахуючи антикварної вартості.

— Забери їх собі разом із їхньою антикварною вартістю.

— А цього от ідола, — Павло поставив собі на коліна фігурку з чашками, — певним людям можна буде потім продати за півмільйона. За півмільйона євро!

— Що ти таке верзеш, братело? — старший раптом зачервонівся, розщепив верхній ґудзик на сорочці. — Ти хоч розумієш, що це за сума така — півлимона євриків? І хто у нас такі гроші віддасть за цей цурупалок? Може десь за кордоном, на аукціонах. Але для цього потрібно точно вказати походження ідола, місце знахідки… Та й тоді, я не думаю, що воно потягне на такі гроші… Ти завжди таке скажеш, що вже й не знаєш, як бути — чи сміятися з тебе, чи, навпаки, плакати, — Олександр тяжко зітхнув, підчепив виделкою перчик і відправив його собі до рота. — Це ж треба — «півмільйона євро»! За цурик!?

— Ти мене не дослухав…

— Я такі казки й слухати не хочу. Я життя знаю, братело, ціни знаю.

— Я, Сашо, теж не лошара вухатий. Я проконсультувався у найкращого спеціаліста з оцінювання старожитностей. До нього звертаються за експертизою старовинних речей і менти, і колекціонери, і антиквари, і «чорні» археологи. Дядько свою справу знає. Він при науковому званні, має свою фірму, реставрує картини, ікони. Його на експертизи за кордон викликають, оплачують йому літаки, готелі. Це не казки, це все реальні теми. В дядька така солідна репутація, як в академіка. Він мені відразу сказав, що ідол унікальний. Що йому тисячі років.

— Брехня. Дерево за такий час мало б розпастися на порох.

— Не брехня. Слухай. Він хотів сам купити ідола. Пропонував мені спочатку п'ятдесят штук, потім вісімдесят. Він запалився, я бачив, як він дивився на цю річ. Але я відмовився. Категорично. Я відразу зрозумів, що ідол коштує більше. Набагато більше. Я заплатив тому консультантові за офіційний експертний висновок дві з половиною штуки. Дві з половиною штуки зелені, Сашо, за один лише папірчик з печаткою і підписом дядька. Це не базарна експертиза, це висновок науковця. Спеціаліста найвищого рівня. Хочеш почитати?

— То все дурня.

— Дивись сюди, — молодший витягнув з валізи запакований до прозорого файла документ. — Це офіційна експертна оцінка артефакту. З мокрим підписом і печаткою експертної контори. І цей підпис, і ця печатка дуже авторитетні. І для чорного ринку, і для аукціонів.

— Дай сюди, — Олександр витер пальці скатертиною, обережно витягнув експертний висновок з файла і заповзявся читати. Прочитавши, вийняв з кишені свого мисливського жилета окуляри, ще раз перечитав текст, уважно вивчив печатку, роздивився водяні знаки на гербовому папері.

— Треба над усім цим подумати, — сказав старший, поклавши висновок біля себе на стіл. — До речі, будеш спати на третьому поверсі, там тобі Марія все приготувала… Ну що, брате дорогенький, ще по сто?

— Ось він, — сказав імпресаріо «Олімпуса», вказуючи на Григорія. — Як і домовлялися у Лемберзі, я доправив його сюди живим і неушкодженим.

— Ми вам винні якісь гроші? — запитав кавалер Цельбе.

Пан Федеш махнув рукою. Мовляв, які порахунки між своїми.

— А до Венеції ми хіба не поїдемо? — здивувався Сковорода.

— Ти поїдеш, звісно, але з іншими вагантами, пізніше, — пояснив йому Цельбе, а Федеш кивнув на знак своєї причетності до цього плану.

Кавалер дав Григорію знак йти за ним і вони рушили вулицею, стиснутою з обох боків білими мурами кам'яниць. Він озирнувся на цирковий табір, але там ніхто не дивився у його бік. Старий акробат розпрягав віз, Лейла відсторонено курила люльку, а жонглери розвішували на мотузках промоклі від нічного дощу лахи. Подумки Григорій подякував вагантам, пришвидшив кроки і відкрив своє єство для нових знайомств і думок. Трієст почав йому подобатись, хоч він і не любив міст. Тут було багато світла, а стрімкі білі будинки здавалися зародками вітрильників. Він ще з дороги побачив море і торгові барки, що стояли на віддалених пірсах. Море тут було іншим, ніж у Санкт-Петербурзі, — веселим, яскраво-синім. Воно пасувало містові, а місто, провітрене морським повітрям, також здавалося стихійним породженням цього веселого, прогрітого південним сонцем моря.

Цельбе повів Григорія до новозбудованих кварталів Трієста, до Борго Терезьяно, де вулиці були ширшими, а будинки мали на фасадах високі вікна і барочні карнизи. До одної із таких новобудов вони зайшли після того, як кавалер тричі постукав до брами — два стуки і через паузу ще один. Їм відкрили не відразу, певно, роздивлялися у секретне вічко, якого Григорій, попри всі свої старання, не зміг побачити.

За брамою стояв старий у лакейській лівреї і перуці, буклі якої блищали від свинячого лою. Його пергаментне обличчя було нерухомим, але очі уважно вивчали Григорія.

— Його рекомендовано, — сказав старому Цельбе.

Із того дивного факту, що кавалер зійшов до пояснень людині у лакейському вбранні, Григорій зробив висновок, що і старий, і Цельбе належать до одного із місцевих герметичних товариств. Лакей ледь схилив голову на знак розуміння і повів Сковороду до сходів, що вели на bel etage[40]. Там виявилась довга анфілада прохідних кімнат, пофарбованих у білі і блакитні тони. Меблів у них не було, у камінах Григорій не зауважив слідів кіптяви. Будинок був свіжим, кімнати ще не просохли і вологий вапняковий дух панував у просторих приміщеннях. В одній із кімнат, де на підлогу було кинуто простий солдатський сінник, старий зупинився.

— Жити будете тут, — сказав він.

— Йому можна буде розпалити камін? — запитав Цельбе.

— Ні, ще не дороблені димоходи, — заперечив лакей. — Але тепер вже тепло, не замерзне.

— Я не замерзну, звик до холоду, — підтвердив Григорій.

— Їжу і воду тобі принесуть, — пообіцяв йому кавалер.

— А тут десь є книги?

— Немає. Які саме книги тобі принести?

— Я би хотів почитати книги про емблеми. Особливо про єгипетські емблеми. Але ж такі книги… Вони ж, певно, коштовні…

— Спробую розшукати для тебе книги з емблематики, — Цельбе рушив до виходу з кімнати.

— Нікуди звідси не виходьте, — наказав лакей, залишаючи кімнату слідом за кавалером. — Під сінником стоїть нічний горщик.

Коли Григорій лишився на самоті, він швидко знудився.

«Це ж несправедливо, — думав він, — що я в Трієсті, за вікном таке гарне і цікаве місто, море, а мені наказали сидіти у цій порожній кімнаті».

Він вибрався на широке підвіконня і став дивитися на вулицю. Але там не відбувалося нічого цікавого. Навпроти робітники мурували рустований цоколь чергового палаццо. Час від часу проїжджали вози і карети. Григорій незчувся як заснув.

Він тікає. Переслідувачі насуваються звідкись знизу, а єдиний шлях відступу веде кудись наверх. Вище, ще вище темними спіральними сходами. Самих переслідувачів він не бачить — перед ними, немов зграя псів, біжить нелюдський жах і він втікає від нього. Ноги легко несуть його сходами, але й переслідувачі швидкі і спритні. Раптом сходи закінчуються і він вибігає на кам'яний майданчик під нічним небом.

«Це Вежа, — розуміє він. — Та сама Вежа з карти Таро».

На ріжних зубцях баштового майданчика височіють могутні постаті у владичних сакосах. Йому здається, що він упізнає подоби чинних молитовних стовпів Київської Церкви — митрополита Тимофія Щербацького, єпископів Арсенія Могилянського, Никодима Сребницького та Амвросія Дубневича.