Він раптом впіймав себе на захопленому спогляданні дівчини. Її тіло вигідно відрізнялось від фронтової плоті стодоларових путанок, яких Мітелик замовляв у київських готелях під час відряджень. Здавалося, важка війна між способом життя і молодими енергіями плоті ніколи не велася на просторах наявного юного організму. Струнке тіло з виразними м’язами спортсменки немов випромінювало здорову і невимушену хіть. Цьому тілові радше пасувала гімнастична зала, аніж пропахлі горілкою і спермою номери провінційних готелів.

Дівчина так раптово й різко підвела голову, що Мітелик не зміг втриматися від тихого скрику. Вона дивилася на нього, примруживши око з-під хвилі довгого темного волосся.

– Злякався? – запитала дівчина і посміхнулася. Посмішка в неї була не менш приємною, аніж тіло. Навіть за стандартами гламурних журналів її можна було вважати красунею. Тонкий ніс ідеально гармонував з великими, розумними, ледь скошеними очима, а на щоках широка посмішка виліплювала такі звабливі забіяцькі ямки, що Мітелик несамовільно потягнувся до них губами. Дівчина відповіла зустрічним порухом тіла, її пружні груди несподівано опинилися в долонях старшого консультанта. Він спробував підтягнути дівчину до себе, але вона перехопила ініціативу. За кілька вирішальних секунд дівчина притиснула спину Мітелика до сексодрому, перекинула ногу через його стегно і вправно спрямувала затверділу плоть старшого консультанта до свого лона.

Він вирішив піддатися їй в усьому. Він охопив руками її тонку талію, провів долонями по стегнах. Тіло дівчини вигнулося у хижому напруженні пристрасті. Мітелик згадав Анжелу в цій позиції, і порівняння було не на користь останньої. Навіть у вісімнадцять років його дружина («Міс Року» за версією двох регіональних журналів) не мала такого пружного тренованого тіла, таких крутих і гарячих стегон, таких досконало збудованих ніг із засмаглою оксамитовою шкірою. Він хотів затримати задоволення, але не зміг. Тільки тоді, коли його волога, переможно захоплена жіночім тілом, перестала бути його вологою, він усвідомив, що трахає повію без презерватива.

Але це прикре відкриття не розхолодило старшого консультанта. За кілька хвилин він знову спробував захопити втрачені позиції. Дівчина засміялася, але впевнено відсторонила Мітелика від себе. Вона зістрибнула з ліжка і помандрувала до ванної кімнати. Дівчина рухалася, ніби модель на подіумі. Вигнута нерухома спина підкреслювала ритмічне коливання стегон.

Мітелик стрибнув був за нею, але дівчина вже встигла зачинити двері ванної. Її сміх тепер змішувався зі звуками водяних струменів. Мітелик чомусь згадав дзюркотіння струмка біля хати мольфара. Вчорашній день тепер випірнув з його пам’яті караваном подій: від дзвінка Одноокого до затемнення свідомості у «Галактиці». Погляд Валерія Петровича впав на табло настінного годинника. Пів на десяту. До підсумкової наради у президента ФПП залишалося півгодини.

Старший консультант накинув халат і оглянув суміжні кімнати. Всупереч його сподіванням (чи то побоюванням), ані Яри, ані другої повії у квартирі не було. Скорше за все, вони сюди й не заходили. У вітальні на підлозі стояла лише одна недопита пляшка шампанського, а на столі – два бокали, порожня пачка «Parliament Silver Blue» і попільничка з недопалками і забрудненими серветками. Свіже повітря надимало тюль над відкритим вікном. Ключа було встромлено до замка вхідних дверей, сигналізація відключена. «Треба буде змінити код», – вирішив Мітелик, уявляючи, як учора натискав кнопки просто перед очима хвойди.

Дівчина вийшла зі спальні вже одягненою. Міні-спідниця і рожевий топік робили її ще сексуальнішою. Вона цьомнула сина артилериста у щоку і сказала:

– Якщо забув, мене звати Діаною. Я там тобі на столі залишила щось типу візитки. Можеш мені дзвонити, але не вночі. Я сексом по телефону не займаюся… Ти хороший.

– Ти теж класна кицька. Я щось винен тобі по грошах?

– За все заплачено. Не переймайся!

Діана випурхнула з квартири. Мітелик кілька хвилин стояв у ступорі, потім пішов до спальні. На столі лежав шматок обгортки від шоколаду. На ньому круглявим виразним почерком було написано:

«Коли ж вона встигла це все написати?» – здивувався Валерій Петрович. Але довго затримуватися на маленьких загадках життя в нього не було часу. Він запізнювався. Він навіть не мав часу попрасувати брюки.

Коли старший консультант Мітелик проминув поріг головного кабінету в офісі Фонду, нарада вже почалася. Він вибачився і сів біля стіни, поряд із співробітницею Наташею, яку у Фонді вважали коханкою шефа. За центральним столом, окрім респектного і сивочолого президента Мирона Теодоровича, сиділи головний піарник Почеконіус, віце-президент Фролюк і представник генерального інвестора відставний полковник Білий. На стільцях під протилежною стінкою влаштувалися веб-дизайнер Карл Ранке і соціолог Лариса Павлівна Діц.

Відставний полковник Білий з червоним від напруги обличчям перераховував претензії інвесторів до роботи Фонду у минулій передвиборній кампанії. «Не врахували… не вдалося передбачити… не забезпечили на дільницях…» – перелік недоопрацювань змушував повітря у кабінеті легенько вібрувати.

Президент слухав Білого з непорушним обличчям. Час від часу він поглядав у дзеркало на протилежній стіні. Сьогодні шеф уперше одягнув шовкову краватку «Hermes», придбану у Франкфурті, де вони з Наташею відвідували чергову конференцію євроінтеграторів. Срібляста краватка дуже пасувала до його улюбленого сіро-сталевого костюма, і Мирон Теодорович не відмовляв собі у задоволенні ще й ще раз пересвідчитися у власній пишності. Про всі претензії інвесторів він знав і без Білого. Як і решті присутніх, йому також було відомо, що дані соціологічних опитувань, висмоктані з пальця Ларисою Павлівною, щасливо збіглися з реальними результатами голосувань. А мером міста було обрано дружнього до інвесторів політика, штабістів якого неофіційно (але ефективно) консультував Почеконіус. Тому грізні пасажі відставного полковника сприймалися лише як звичний ритуал. Неприємний, але безпечний.

Мітелик навіть не слухав переліку претензій. Він все ще думав про те, яким ж то бевзем треба бути, щоби не натягти захисної гумки перед окучуванням хвойди. Він вже майже вирішив перевіритися на ВІЧ-позитивність та решту вірусно-бактеріальних сюрпризів, коли почув, що Білий звертається безпосередньо до нього.

– Ми сподівалися, Валерію Петровичу, – з притиском в голосі повідомив полковник, – що ви зможете використати ті оперативні дані, які ми вам надали. За всю передвиборну кампанію ми не побачили жодного вагомого оприлюдненого компромату на наших ворогів…

– Опонентів, – виправив полковника президент.

– Нехай опонентів. Але ми що, дурно платили за ті записи? Знаєте, скільки ми заплатили за них інформаторам?

Мітелик міг би відповісти, що «ті записи» неможливо було використати з огляду на їхні технічні параметри. Мутний півторагодинний запис замаскованою цифровою відеокамерою зафіксував оргію в сауні з участю кількох місцевих політиків. Крізь запітніле скло можна було вгадати окремі частини окремих оголених тіл, які пересувалися у напівтемряві. Особливо часто перед камерою маячила бліда дупа повії з величезним фурункулом на лівій сідниці. Але жодного чіткого зображення політичного обличчя серед того гармидеру знайти не вдалося.

Цими подробицями можна було втерти відставному полковникові носа, але Валерій Петрович промовчав. Так передбачав ритуал. Білий скрушно похитав головою і перейшов до іншої групи претензій. Почеконіус підморгнув Мітеликові. Але Наташа подивилася на старшого консультанта з неприхованою зневагою. Вона була молодою співробітницею й все ще сприймала лібрето виробничих спектаклів за правдиві картинки життя.