– Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

– Ні. Вона на субпідряді.

– Тобто?

– Її найняв я.

– А хто ж тебе найняв, гобліне?

– Дім Правди.

– Це теж щось із фентезі?

– Це з інших текстів.

– З яких?

– Перекладених з тибетської.

– Параноя продовжується?

– Думай, що хочеш.

– Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

– І хрєн з тобою, – відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. – Тримай, думальник.

– Що це?

– Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

– А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

– Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

– Талант.

– Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

– Правда, – без пафосу підтвердила Індиго.

– Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, – здвигнув плечима старший консультант.

– Тільки кокарди в тебе немає.

– Не склалося в мене з кокардою… А між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

– Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

– Ти жжош, брате.

– А ти думав.

– Ок. Тоді – бай, гобліне!

– Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, який даремно пантрував гладіолуси, потім набрав телефонний номер.

Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.

– Діана?

– Так.

– А чого мовчиш?

– Незнайомий номер.

– Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.

– Подобається?

– Прикольно.

– Приїхати до тебе?

– А в яку суму мені це обійдеться?

– Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.

– А якщо без приколів?

– Сто євриків.

– Гм… Нє по-дєцкі.

– Дисконт – п’ятдесят.

– Ок. Домовилися. Чекаю. Пам’ятаєш адресу?

– Так.

Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.

Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм’яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.

Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній – вже зайвий і сухий – ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.

– Хто там в тебе? – спитав голос Одноокого Гобліна.

– Дєвашка.

– Малій ця твоя тьолка не подобається.

– То нехай уйобує до свого інтернату.

Яра матюкнувся і вимкнув зв’язок.

– До тебе привезли малолєток з інтернату? – розсміялася Діана. – Вибач, що я так поспішила…

– Це не те… Це далека родичка друга. Він забрав її з інтернату. Уявляєш, старпьори там розвели справжній бордель. Начальство торгує школярками.

– Я це все знаю, мася.

– Ти що, теж там вчилася?

– Ні, не там, – Діана розсміялася. – Просто минулого року один жирний чорт захотів спектаклю. Тіпа секс із цілою родиною. Він, мама і донька. У всіх позах. Я грала маму, а «доньку» хлопці привезли з того інтернату. Вона, між іншим, давала тому чортові як матьора шмара. Борзєцом пройшла по всім нотам. Там усе було з наворотами. Ананаси, краби, марочні вина, шовкові простирадла. Спеціально для того чорта мені привезли таке саме плаття, як у Шарліз Терон в «Адвокаті диявола». З таким довгим вирізом, пам’ятаєш?..

– Круто. Не знав, що у нашому місті є такі послуги.

– За гроші, мася, можна замовити любе. Лю-бе! Але такі спектаклі коштують страшне лаве.

– І ці чорти не бояться?

– Кого?

– Ну так, дійсно, кого їм боятися…

– А знаєш, мені часто сняться сни про якесь таке місце, типу інтернату. Про такий «сексуальний монастир».

– Маркіза де Сада начиталася?

– Я Сада не люблю. У нього не монастирі, а якісь м’ясокомбінати. Целок там ґвалтують і ріжуть, як на консерви. А мені завжди сниться така ніби школа, де пацанок вчать сексу. І практики, і теорії.

– Тільки дівчат?

– Пацанів теж, але я їх у сні не бачу. Знаю, що вони також є, але не бачу їх. Вони десь окремо.

– Ти розкажеш мені про цю школу?

– Ти любиш слухати про таке?

– Ну, коли таке розказує сама божественна Діана…

– Божественна? Вау! Ти такий ма-а-а-ася…

– Розповідай.

Потім знову, майже пошепки:

– Роз-по-ві-дай.

…Учителька з рожевої кімнати своєрідна і гарна. Сильна, довгонога фашистівка. Вона ходить між рядами учнівських столів, як лісова кішка. Тому її поганяло – Багіра. Вона одягнена у вузьку шкіряну спідницю і шкіряну жилетку з металевими шипами. Сьогодні її шкіряний нагай висить біля класної дошки, на якій написана тема: «Пристрасть у сапфічній поезії». Сьогодні вона нікого не шмагатиме. Такі правила.

Діана пише твір на вільну тему. Хоча Багіра дозволила писати академічно: про Давню Грецію і лесбійку Сапфо. Та з вихованок, котра напише найкращий твір, отримає право на ніч з будь-якою іншою ученицею класу. На одну ніч та стане рабинею авторки найкращого твору. Коли Діана думає про це, їй чомусь хочеться плакати. Вона бачить сторінки зошита крізь сльози.

Тому вона на хвилину припиняє писати і дивиться на ту, про яку пише. Та сидить напроти. Як і всі вихованки школи Х, вона одягнена у коротеньку синю спідничку і білий піджак. У неї довгі бліді ноги. Вона білява, з високими грудьми і ляльковим обличчям. Кажуть, що вчителі найчастіше беруть до своїх кімнат на «нічні чергування» саме цю блідоногу «ляльку». Хоча в класі є красивіші за неї дівчата. У їхньому класі вчаться самі лише красиві дівчата.

Діана хоче її на одну ніч. Не тому, що кохає її, а тому, що ненавидить. «Лялька» її образила. Вона при всіх назвала її «кривоногою сучкою». Діана тоді не наважилася кинутися на неї і розбити їй ніс. Біля «ляльки» завжди крутяться три закохані в неї дівчини. Одна з них навчена бойових мистецтв. Але вночі, у Залі Насолод, цих охоронців не буде. Тільки пані, рабиня і відеокамери. Діана мріє побачити ляльчине обличчя, міцно затиснуте між отими «кривими» ногами. Черговому на пульті буде на що подивитися.

За правилами школи Х із «рабинею» дозволено робити усе, що не призводить до непоправного каліцтва і втрати сексуальної привабливості. Заборонено зрізати шкіру, припікати обличчя сигарою або ж ламати кістки. Але ґвалтувати гумовим членом і бити нагаєм не заборонено.

Якщо твір отримає перше місце, Діана прийде до Багіри і попросить в неї гумове чудисько півметрової довжини. Багіра не дасть іграшку просто так. Але заради помсти можна витримати півгодини з фашистівкою. Діана Багірі подобається. Може, не так, як сексапільна блідонога тварюка, але подобається. Діана вміє граційно вигинатися під різкими жалячими ударами шкіряного нагая. Діана добре імітує пристрасть, граючись з великими темними сосками вчительки. Одного разу Діана довела фашистівку до оргазму.