Весна насувалася нестримно. Щодня з природою, якщо ті убогі клени вздовж заводських парканів можна було назвати природою, відбувались все нові й нові метаморфози. Рвучкий квітневий вітер обдував із п’ятихаток та гуртожитків плитку, заплутувався в антенах й тікав у радгоспні поля за місто. На вулицю виповзало все більше й більше людей, які витісняли усе більше й більше кисню. Бруханда, натомість, від прогулянок містом отримував усе менше й менше задоволення, тому він тренував хлопців, намагаючись вкласти у їхні голови своє бачення світу, й страшенно нервував через те, що ніяк не міг збагнути мети їхніх тренувань, тому, все ж таки будучи засліпленим вірою у свою команду, немов лоцман, що втратив орієнтири, засліплений сяйвом полярної зірки, він пішов на рішучий крок. Про що і повідомив на тренуванні одразу після травневих свят.

— Пацани, — сказав Бруханда. — Пацани. Я вами пишаюся, і вірю у вас, у ваші сили, у наші сили. Тому я… Я висунув нашу команду на міські змагання. У нас попереду чемпіонат!

Останню фразу Валера вимовив із непідробною патетикою. Більше того, він вимовив її так, ніби пишався не тільки своєю командою, але й цілим інтернатом. Або ні, він вимовив її навіть так, немов проробив тут усе своє життя й виховав не одну сотню спортсменів.

— Я навчався у цій школі. Зараз тут інтернат, а тоді була школа. Я пишаюся цим місцем. Я пишаюся вами. І у нас — чемпіонат! Чемпіонат!

Він хотів ще раз повторити це слово, вистраждати його, виносити, немов дитину, й знову народити, але порожні погляди, які він врешті побачив, зупинили його.

— Це нереально, — висловився нарешті Гриша.

— Який чемпіонат? Ви знаєте, що у нас хребти знаком питання? Нам не можна.

— Ви знаєте, що у них хребти від найменшого струсу в труси осиплються? — спитав директор, доїдаючи булочку з корицею.

— Я прошу всього лише купити нам нормальний футбольний м’яч.

— Я вам сітку поставив.

— Та в жопу вашу сітку! Навіщо нам сітка, якщо м’яча нема? Що мені з вашою сіткою, на толстолобіка йти?

— Та йдіть куди хочете. Ніякого чемпіонату. — Директор пухкою долонькою зібрав зі столу крихти від булочки й закинув собі до рота. — У мене відповідальність, у мене райвно, у мене звіти, у мене путівки на санаторій висять. Кого я туди повезу? Гроби я туди повезу, а не інвалідів?

Валерій Семенович замислився.

— Я все зрозумів. Дякую.

— Та нічого ви не зрозуміли, — директор відкрив якийсь журнал й тицьнув пальцем. — Осьо, дивіться, у мене райвно.

Бруханда стомлено зазирнув у глибокі, немов травневий колодязь, очниці директора й хотів був плюнути туди, але раптом зрозумів, що з цього колодязя ще доведеться пити хоч і гірку, але таку необхідну рідоту, й криво посміхнувся.

— До побачення, — сказав Валерій Семенович і вийшов із кабінету.

Проте час ішов, і ідея участі в чемпіонаті все більше й більше оволодівала Валерієм Семеновичем; все нові й нові перспективи бачилися йому на обрії. Звісно, він чудово усвідомлював, що такі міркування є всього лише голодним урчанням у шлунку мешканця Міста Сонця, адже команда його була непідготованою, слабкою та й складалася з майже інвалідів, хребти яких — давайте дивитися правді у вічі — таки дійсно могли би осипатися за першої нагоди; а на чемпіонаті ж усе всерйоз, ніхто не буде грати у піддавки і, тим більше, зустрічати їх реверансами. Це вам не балет, це, блядь, футбол.

Приблизно так розмірковував Бруханда.

Але разом з тим, незважаючи на заборону директора та скептичне ставлення хлопців, Валерій Семенович команду з чемпіонату не зняв, щиро вважаючи свій крок не вчинком охамілого бунтаря, проте людини розумної. Він твердо вирішив йти до переможного кінця.

— До останнього горбатіка, — промовив він, і промовлене розсмішило його.

З вищезгаданими Бруханда працював у свій специфічний спосіб…

— Твої пухлини, Вітя, — кричав Валерій Семенович Віті, — мають бути твоєю гордістю! Відкинь все зайве, ти — чемпіон, ти — кращий, ти — Яшин, Чилаверт, як там його, Шовковський.

— Чех, — підказав хтось.

— Хто? — не зрозумів Бруханда.

— Пьотр Чех — воротар Челсі.

— Це щось з новомодного, — зцідив жирний плювок Бруханда.

Насправді, Валерія Семеновича нестерпно дратувало, що він погано розбирається у футболі. Так, він знав кілька прізвищ, однак лише тому, що сам був близький до спорту. Найголовнішою загадкою для Бруханди було таке поняття як положення поза грою. Заклепав гол — молодець, а решта — химині кури. Так він вважав і, зрештою, був правий. Він умів уселяти надію, міг змусити повірити у щастя й сам настільки в це вірив, що часом щиро забував, що тренує команду інвалідів, і натомість віддавався спокусі й намріював собі перші ліги, виїзні змагання, натовпи фанів та сонми хуліганів, що супроводжуватимуть його клуб скрізь, куди б вони не поїхали. Всі вони як один взуті у білі кросівки, а в руках тримають вимпели, шарфики, прапори та іншу символіку, а головне — фаєра. Всі вони запалюють вогняні шашки, піднімають догори руки, ритмічно аплодують й скандують назву клубу. До речі, треба ще буде подумати про назву…

Повертаючись до реальності, Бруханда мружився й поглядом ковзав по гравцях: перед ним були одинадцять кволих дітей, які ледь втрапляли до купленого Брухандою м’яча, а втрапивши, падали, забивали кістки, розтягували сухожилля.

— Ви зможете, ви кращі, — казав Бруханда в кінці кожного тренування. — Я пишаюся вами, я пишаюся. Це буде наш чемпіонат. Наш!

І пацани розходились по корпусах інтернату, довго говорили на теми чемпіонату, футболу, годинами розхвалювали свою команду й були якщо не закоханими у свого тренера, то сповнені глибокої поваги до нього. Інші ж вихованці інтернату дивились на футболістів із заздрістю, потай проклинали свою «спецуху» й мріяли опинитися хоча б на лаві запасних.

Одного вечора, коли до чемпіонату залишилось менше двох тижнів, Валерій Семенович зайшов до діда Паші погомоніти. Дід Паша зустрів старого друга холодно, навіть ворожо.

— Ти шо, ідіота кусок? Великий тренер чи як?

Бруханда чекав, поки той продовжить. Але дід Паша не продовжив.

— Не чую? — мовив дід Паша, гостро зазирнувши у вічі Бруханді.

— Я думав, ти не чекаєш відповіді. Думав, це риторичне запитання.

— Шо? Я у тебе запитав, ти великий тренер?

— Я нормальний тренер.

— Ти хріновий тренер.

— Я нормальний тренер.

— Ти дітям мозги запудрив.

— Я з них роблю чемпіонів.

— Ти з них робиш баранів. Яких чемпіонів? Де ти те чемпіонство візьмеш? Висереш ти його, чи де?

— Якщо треба, то і висеру.

— Ти мені голову не задурюй. Гришка тільки і триндить про футбол свій. Чемпіонат, ми цей фізмат удризг.

— Так удризг же! — посміхнувся Бруханда. — Як тузик — грілку.

— А як не вдризг? А як просереш все?

— Всяке буває.

— Пацанам тоді шо?

— Далі працювати. Вони по полю бігають менше двох місяців, ти що хочеш, щоб вони тобі рівалдо-рональдо були? Щоб вони тобі через голову забивали? Це спорт, і якщо твоя перемога не куплена — важко бути застрахованим від поразки.

— Ти їм це говорив?

— Ні.

— Не говорив. Ти їм говорив, що вони стануть чемпіонами в любом случає. Ти не тренер, ти гівно собачаче.

— Це ти мене зараз, Паша, так образив, да?

Дід Паша промовчав. Він відвернувся від Валерія Семеновича, пройшов кілька кроків по павільйону до свого столика, дістав із торби пляшку і три пластикових стаканчики.

— Давай, тренер, налітай.

— Не можу, Паша, завтра тренування.

Дід Паша багатозначно звів бровами, хмикнув й налив тільки собі.

— Тільки не обмани, Валєрка! Не обмани!

Валерій Семенович побажав діду Паші теплих снів і вийшов на вулицю. Зліва стояв його будинок, через дорогу — інтернат. Переступивши невеличкий паркан, Валерій Семенович побрів на територію інтернату…