І тоді в очі нам ударили різкі й потужні ліхтарі, відразу ж осліплюючи, і потрібен був якийсь час, аби ми звикли до цього яскравого світла. Аж потому ми розгледіли їх за усім цим світлом. Було їх одинадцятеро, були вони в білих футболках і чорних трусах, потойбічна бойова дружина, «команда футбольних святих», вони перепинили нам шлях і дивилися на нас похмуро й осудливо. Ми не знали, що сказати, й чекали, коли вони самі заговорять.

І один із них, той, чия футболка була особливо білою, сказав, дивлячись просто мені у вічі:

— Ось ти, — звертався він до мене строго й вимогливо, — що ти тут робиш?

— Я іду, — відповів на це я. — Разом із усіма.

— А куди ти йдеш? — Запитав він знову.

— Туди, куди й усі решта.

— Звідки ти тут узагалі взявся? — Поцікавився він.

— Я на футболі був, — відповів я. — Звідти й іду. Давай, начальник, пропусти нас. Ти ж бачиш, нам потрібно пройти.

— Та з якого фіга, — здивувався він, — я маю вас пропускати?

— Послухай, — відповів я, — ти ж сам усе прекрасно розумієш. Ти ж знаєш, куди ми йдемо, звідки ми тут узялися, чому ми збиваємось у зграї й витрачаємо свої життя в бійках, сварках і взаємних претензіях. Ти ж не можеш не знати, що значить для нас ця можливість долучитися до багатотисячних хорів, які славлять перемогу й відвагу. Ти ж розумієш, що крім наших звичок, фобій і залежностей у нас немає нічого справжнього й нічого вартісного. І весь цей футбол, всі ці нарочиті пристрасті й роблене шаленство, вся ця наша удавана злість і стимульована радість — все це лише спроба відтворити в щоденному житті щось таке, що давно й незворотньо було нами втрачено, але про що ми ніколи, ні на мить, жодної хвилини не забували. У нас немає нічого, крім наших викривлених уявлень про те, що б у нас, у принципі, мало бути. І кому як не тобі, начальник, мають бути зрозумілими ці тривога й сум’яття, з якими нам доводиться постійно мати справу. І якщо ви справжні святі, якщо ви маєте в цьому житті вплив бодай на щось, просто відійдіть убік, залиште нас сам на сам із нашим футболом, із нашими чоловічими слабостями й забобонами, з нашою серйозністю й нашим маразмом. Просто відійдіть убік і дайте нам пройти. Всім іншим нас забезпечить президент нашого клубу.

Він на якусь мить замислився. Враз озирнувся до своїх.

— Пєтя, — крикнув до крайнього, з капітанською пов’язкою на руці, — що робити будемо?

— Та пропусти ти цих зомбі, — ліниво озвався капітан. — У них сьогодні свято. Чотири — один усе-таки.

— Ей, пасажир, — він схиляється наді мною, обережно торсаючи за плече. — Підіймайся.

Я підводжу голову й розглядаю в сутінках його бабські оспалі обриси.

— Шо нада, Вася? — питаю незадоволено, прислухаючись до головного болю, що розтікається з глибин черепної коробки.

— Вставай, пасажир, — говорить на це Вася протяжним бабським голосом. — А то замерзнеш. Добре, що я тебе помітив. Поїхали, підкину до метро.

Він розвертається і рухається в бік трамвая, що порожньо стоїть віддалік, ніби акваріум, у якому давно повмирали всі риби.

— Ладно, мала, — говорю я, помовчавши, — я тобі зараз усе розповім. Щоби ти розуміла, в чому тут річ. Тактика єврокубкових поєдинків, мала, полягає в тому, що ми всі потребуємо розуміння й співчуття. Відсутність розуміння й брак співчуття роблять нас безпорадними перед дощами й заметілями, викручують нас, вибивають із нас наші тепло та совість. Дуже важливо мати можливість порозумітися й бути почутим, дуже важливо мати про що поговорити і чим заповнити безкінечний розлогий час, в якому нам довелося жити. Важлива любов, але так само важливим є дух запеклості, долучення до тривожних механізмів, які рухають хмарами в небі й рибою в водоймах. Важливою є серйозність усіх наших перемог і поразок, їхні гіркота й солод, оскільки без них ми взагалі не відчуваємо жодного смаку. Ми самі витворюємо собі ці химери, й починаємо в них вірити, оскільки йдеться нам не так про реальність цих химер, як про реальність віри. Саме вона виправдовує всю нашу наївність і нетерпимість, усі наші дитячі захоплення та забобони, наш страх, розчарування й правопорушення.

Футбол не вирішує наших проблем. Але він дає зрозуміти, що більшість проблем є надуманими й вигаданими, сумнівними й штучними, як положення поза грою. Футбол — це велика ілюзія, велика умовність, яка, втім, дозволяє нам лишатися самими собою, не дає нам кінцево замовкнути, розпалює в нас вогні й заливає нас, ярус за ярусом, крижаною водою радості. Футбол, на відміну від решти життя, не до кінця втратив це неймовірне відчуття чесного протистояння, чіткого розподілу, можливості справедливого суддівства. Тому що в футболі насправді все дуже просто і дуже чітко — білі футболки, чорні труси, помаранчеві хмари, зелене сонце, рожева трава.

Гадаю, пройшло вже достатньо часу і я можу розкрити деякі подробиці, до сьогодні невідомі широкому загалу, що стосуються ганебного програшу нашої найвідомішої футбольної команди. Я маю на увазі чемпіона України — «Торпедо» (Київ).

На перший погляд моя історія видасться вам неймовірною, ба навіть дещо неправдоподібною. Однак уважний читач, пригадавши всі ті пристрасті, що вирували довкола кошмарного матчу між столичним грандом та напівпрофесійною провінційною командою, безперечно, вловить раціональне зерно в моїй розповіді й, об’єднавши всі факти докупи, зрозуміє, що я нічого не вигадую.

Неймовірність цієї оповідки полягає зокрема в тому, що всі чинники, які призвели до розгрому славетного «Торпедо», не мали аніякого відношення до самого футбольного матчу. Таке твердження звучить дивно, але це щира правда… Словом, я краще почну розказувати, як усе було насправді, щоб ви самі змогли помаленьку розібратись у цій неприємній історії.

Тієї ночі, коли ми з Тьомиком ушивалися з Києва, рятуючись від працівників італійського посольства, київської міліції, невеликої зграйки футбольних фанів (загальною чисельністю 350 чоловік), чотирьох представників ФК «Торпедо» (Київ) та кількох найбільш затятих чиновників із Федерації футболу України, я подумки прокручував події останніх десяти днів, намагаючись з’ясувати для себе причини такого галасу. Після нетривалих роздумів мені вдалося виділити два епізоди, котрі й лягли в основу того, що преса цілком заслужено нарекла «найбезчеснішою, стидкою і безславною» поразкою в історії столичної команди.

Першим поштовхом до всіх наступних пригод став провал моєї афери з одноразовими окулярами для сонячних затемнень.

Сподіваюсь, ви пригадуєте, як на початку минулої осені (якщо точніше — першої суботи вересня) вся Україна готувалася спостерігати унікальне явище — повне сонячне затьмарення. Через те, що дана знаменна подія мала відбутися у світлу пору доби та ще й припадала на вихідний день, а також не в останню чергу завдяки ЗМІ, які ще за місяць до затемнення почали трубити про нього по всіх загальнонаціональних телеканалах, пересічні громадяни вельми зацікавились ідеєю поспостерігати все на власні очі. На центральних майданах великих міст облаштовували оглядові площадки, люди об’єднувались у гурти і розчищали дахи багатоповерхівок, готуючись простежити за зникненням світила. Проте ніхто чомусь не думав про те, що навіть під час затемнення більшу частину часу Сонце зберігає достатньо сильну яскравість, нещадно сліплячи всіх обсерваторів, котрі не мають спеціальних захисних скелець. Відтак у моїй макітрі зародилась геніальна ідея продавати простенькі картонні сонцезахисні окуляри прямо у натовпах, що слідкуватимуть за подією. Ретельний моніторинг ринку показав, що в одних лиш великих містах я зможу продати 240 000 паперових окулярів!